1 січня 2019 року виповнилося 115 літ від дня народження відомого українського кобзаря Євгена АДАМЦЕВИЧА
На Сумщині історично так склалося, що кобзарське мистецтво було невід’ємною частиною культури краю. Саме цей регіон дав стільки відомих кобзарів, як, мабуть, жодна область України. З-поміж них насамперед варто назвати співців чарівної музики М.Олексієнка, С.Пасюгу, Г.Кожушка, Є.Мовчана, Є. Адамцевича, Г.Петренка, Д.Терещенка, Д.Циганенка, В. Житченка, Г.Іванченка, В.Заворотька та інших.
І все ж творча діяльність Євгена Адамцевича, що з Ромен, займає особливий рядок в історії розвитку кобзарсько¬го мистецтва на Сумщині. Наставником у нього був Олексієнко. Саме від останнього Євген Олександрович перейняв кілька дум («Про козака Голоту», «Про Марусю Богуславку») і багато пісень, більшість яких включив до власного репертуару. Від Мусія Олексієнка Адамцевич успадкував схильність до інструментальної музики. До речі, власні пісні відомого українського кобзаря Є.О. Адамцевича відзначаються глибоким ліризмом і відчуттям краси навколишнього світу.
Так, Сумщина по праву пишається талантом роменського кобзаря. Народився він у селі Солониця ниніш¬нього Лубенського району Полтавської області, жив у місті Ромни. В дитинстві осліп, навчався у школі сліпих у Києві. Грати на бандурі вчився у відомого роменського кобзаря Мусія Петровича Олексієнка. Кобзарював із 1923 року. Виступав у складі Миргородської капели бандуристів імені М.Кравченка і самостійно.
Як засвідчують біографічні дані, став учасником республіканської наради кобзарів та лірників 1939-го в Києві, а в 1940-му — всесоюзної наради народних співців у Москві. З 1969 року з групою народних кобзарів успішно виступав у Київській, Івано-Франківській, Тернопільській, Львівській областях, а в 1970-1971 роках — у Москві й Ленінграді.
В репертуарі Євгена Олександровича побутували українські народні історичні пісні — про Байду, Морозенка, Палія, Супруна, родинно-побутові, гумористичні, твори літературного походження — дума «Євшан-зілля» на слова М.Вороного, пісні на слова Т.Шевченка, Я. Щоголева, О.Олеся, М.Некрасова, Ж.-П. Беранже та ін., а також власні твори «У неволі», «Дума про Івана Федька», «Запорозький марш» (в обробці В.Гуцала) тощо. До речі, «Запорозький марш» згодом став символом відродження Незалежності, його виконують і в Україні, і далеко за її межами. Відомим стало й ім’я кобзаря Євгена Олександровича Адамцевича, який був гідним представником українського кобзарства. Про нього так задушевно писав поет Олекса Ющенко:
Рокочуть струни на бандурі
На ярмарковому Ромні —
То Адамцевич наш славетний
Співа улюблені пісні.
Про Запорожжя, про звитягу
Розповідає у піснях,
Про нашу долю неласкаву,
Про довгий і тернистий шлях.
Рокочуть струни на бандурі
На ярмарковому Ромні —
Вже Адамцевича нащадки
Співають вольнії пісні.
Таким нащадком, добрим учнем постає перед нами, зокрема, нинішній сумський кобзар Микола Мошик, який є земляком Адамцевича — народився в с. Засулля, що нині увійшло до складу Ромен. У рідному місті Микола з юних літ захоплювався віртуозною грою і чарівним співом місцевого кобзаря-бандуриста. Це й привело його у світ кобзарського мистецтва. Він навчався в студії при Державній заслуженій капелі бандуристів України, закінчив музичне училище, Київську консерваторію, працював у Чернігівській, Кіровоградській філармоніях, Київському оркестрі народних інструментів, Уманському та Сумському музичних училищах, викладачем Сумського педінституту. І всьому цьому він передовсім завдячує кобзареві Є.О. Адамцевичу — визнаному майстрові кобзарства.
— Було це в повоєнному моєму дитинстві, — згадує Микола Мошик. — Слухав я, схвильований, пісні кобзаря. Чи думав тоді, що, вбираючи душею той спів, стану з часом і сам пропагандистом народних пісень, опаную кобзарське мистецтво? Та то було пізніше. А поки що на Іллінському ярмарку в Ромні, що є найсвітлішим спогадом повоєнного дитинства, на Базарній площі, яка була заповнена людьми, я слухав кобзаря. А він, Євген Олександрович Адамцевич, сидить на східцях, перебирає руками золоті струни, і лине над містом його могутній голос, тихо розлягається над берегом Сули «Запорозький марш».
Бувало, пам’ятаю, що інколи не виявлялося кобзаря на східцях базару. Тоді й ярмарок уже був не той. Люди хвилювалися: де ж той Адамцевич? Одного разу поповзла чутка: взяв співця «чорний ворон», повіз сліпого музику туди, де Макар телят не пас. Завирувала гнівно громада. Довелося «воронові» відпустити народного улюбленця – затримали машину в селі Біловод. Звідти і йшов Адамцевич пішки до Іллінського ярмарку, оточений людьми.
Як святиню, зберігаю в пам’яті розмови з Євгеном Олександровичем. Скільки знав і розумів цей мудрий співець, скільки сторінок з історії України мені оповів, бо в книгах те тоді вичитати було годі… Пригадую 1964 рік, коли я закінчив навчальну студію при Державній заслуженій капелі бандуристів України. За призначенням наш випуск — 200 чоловік — поїхав до Кіровоградської обласної філармонії. Її тодішній директор зустрів співаків-бандуристів із гостинністю держиморди. «Навіщо ви сюди приїхали? Від вас самі збитки», — набундючився пихато. Приїхавши до Ромна, я розповів Адамцевичу про цей випадок. Євген Олександрович гірко посміхнувся: «Пасуться зайці біля культури, та й не лише біля неї, грабують її, руйнують. Але нам своє робить!»
Це прозвучало мені, початківцю в музиці, як заповіт. І досі намагаюся його виконувати. Та й хіба лише один я узяв заряд від Адамцевича, від його високої думи про нашу Україну? Знаю, що в багатьох моїх ровесників-земляків, коли трапляються в житті тяжкі хвилини, рятівним колом є спогад: сидить на східцях роменського ярмарку битий-перебитий долею наш видатний народний співець — нескорений, мов душа народу, і громовим голосом кличе, нагадує, застерігає…
До речі, під музику незабутнього «Запорозького маршу», який подарував народові Євген Олександрович Адамцевич, відбувалося станов¬лення майбутньої незалежної України.
Хоча науковець і письменник із міста Сімферополя Михайло Вишняк у газеті «Літературна Україна» (5 жовтня 2006 року) зазначає, що ж «до авторства «Запорозького маршу», то ним Адамцевич не був. Він тільки виконував його, пере¬йнявши з репертуару свого вчителя Мусія Олексієнка, теж кобзаря, який учив його грати на бандурі. Та ми маємо бути вдячними Євгенові Адамцевичу за те, що доніс до нашого часу цю геніальну мелодію. За словами самого Адамцевича, цей мотив був автентичним козацьким маршем, що з’явився десь у XVII столітті. З того часу він і передавався від кобзаря до кобзаря. «Запорозький марш» є музичним літописом української історії, духовною спадщиною нашого народу».
Згадує М.Вишняк у тій публікації і про те, що наприкінці 1960-х років на концерті в Київському оперному театрі слухачі захоплено сприйняли виступ кобзаря Євгена Адамцевича. Відтоді «Запорозький марш» зажив новим життям.
А сумський кобзар Микола Мошик, учень Адамцевича, завжди тепло й душевно розповідав мені про вчителя, який поєднав свою долю з Лідією Дмитрівною (дівоче прізвище Парадіс). Вона для кобзаря була і дружиною, і служницею, і поводирем, і очима.
Сучасники цінували творчість співця і музиканта ще з юних літ. Тим паче, що майстерність його з кожним роком зростала. Певний час він виступав в ансамблі з миргородськими кобзарями Д.Вовком, О.Пироговим, Я.Хижняком. Найбільше, як розповідає М.Мошик, Адамцевичу довелося мандрувати з кобзарями Г.Спицею та І.Бедриним. Почесне місце в репертуарі Євгена Адамцевича, крім уже згаданих, займають інструментальні твори: «Музичний момент» Ф.Шуберта, вальс «Чекання», а також польки, козачки, фантазії, марші.
Коли нацисти ступили на нашу землю, окупували Сумщину, Євген Олександрович разом із дружиною ходив по селах Слобожанщини, поширював серед поневолених людей віру в перемогу, вселяв ненависть до окупантів та їхніх посіпак.
І хоча вороги переслідували кобзаря за пісні національного відродження, зокрема за його твір «У неволі», він і в тих непростих умовах продовжував вести свою творчу виконавську діяльність.
А після війни його патріотична народна пісня рокотала в Москві й Ленінграді, Києві й Мінську, Харкові й Львові, навіть на далекому Алтаї, в різних містах і селах України.
Кобзарський шлях Адамцевича був нелегким, тернистим. Немало довелося пережити знущань, поневірянь, переслідувань. Та ніколи в нього навіть не виникала думка покинути цю справу, тихенько собі в затишку відпочивати. Ні, не таким був Євген Олександрович. Його кобза-бандура дзвеніла все голосніше й голосніше, кликала людей боротися за правду, за нове життя.
Він є славетним Гомером України, його заслужено можна вважати послідовником нового напрямку в кобзарському мистецтві, який формувався на початку ХХ століття в творчості Т. Пархоменка, І.Кучугури-Кучеренка, Г.Хоткевича.
22 березня 1968 року Євген Олександрович приїжджав із Ромен до Києва на поховання свого друга, відомого кобзаря Єгора Мовчана. І виконав тоді журливе «Чуєш, брате мій». Тепло сприйняли виступ кобзаря і в Каневі біля Шевченкової могили влітку 1971 і 1972 років.
На старість хвороби підкосили Євгена Олександровича. Тож восени 1972-го він поїхав відпочити-підлікуватися до доньки Тамари Бобрикової, яка проживала в селі Холмівка Бахчисарайського району тодішньої Кримської області. Та недовго — лише три тижні — довелося кобзареві побути в неї. Сталося запалення жовчного міхура, негайно було зроблено операцію, а от зберегти життя співцеві чарівної музики і пісні не вдалося.
Євген Олександрович Адамцевич помер 19 листопада 1972 року в тій же Холмівці. Там і похований. Пам’ять про славного роменського Гомера й сьогодні живе в серцях жителів не лише Сумщини і Криму, а й усієї України.
Колишні учні та послідовники Є.О. Адамцевича несуть людям невмирущу українську думу, народну пісню, що вірно служить незалежній Україні.
Петро НЕСТЕРЕНКО, письменник.