Тарас Шевченко. Дід. Етюд.

ПРОПАЖА

Сидить дід Колько на лавочці біля свого двору, непорушно дивиться поперед себе, як капітан океанського корабля, на високі, темно-зелені хвилі. Бачить кепсько, замість перехожих на вулиці стрибають-мерехтять картини, ніби в доперебудовному телевізорі зі зламаною антеною.
Шкода, що дід не розгледить краси, яка розкинулась навколо. Внизу, зовсім близенько, річечка блакитною стрічкою простяглася. Попід берегом у непролазних хащах з лози, рогози, очерету гуси та утята жирують, гучно б’ють крилами – аж луна йде. З другого боку дворища гора, від якої зеленою підковою підступає гайок. Дерева кидають на хату тінь, прохолоду, а трави (чебрець, м’ята, звіробій, петрові батоги) навівають на подвір’ї пахощі. Міцні, приємні. Куди там славнозвісним французьким парфумам.
Чудернацьке прізвисько, Колько, причепилось до діда, як шевська смола до підошов. Так його величають з легкої руки матері, бо він довгенько та міцно тримався її спідниці. Навіть тоді, коли вже хлопцеві до дівчат закортіло,
вже й на колодки тихцем почав вибігати, запопадлива мати берегла свого синочка. Тільки він крадькома вигулькне на вулицю, як вона вже тут як тут:
– Колько, ану марш додому, ще рано до дівок підсипатись. Твоє ще прийде.
– Мамо, я трішки, – приском займається Миколине обличчя (парубок все-таки). – А завтра раненько встану, сад викошу, води скотові наношу.
– Ну, гаразд, задобрив, тільки через півчаса щоб був дома як штик.
А що парубок за півгодини встигне? Тільки присів коло дівки, обняв легенько за плечі, обласкав. Уже вона, обворожена Миколою, згідна і в ліс по папороть іти. Аж тут із хвіртки ніби хто з гармати стрельнув:
– Колько, кому кажу йти додому, бо за вухо притягну.
Хоч як мати не тримала на прив’язі хлопця, а природа взяла гору. Одружився Колько, дітей виростив, онуки вже за бороду посмикують. Але стали діти на крило і розлетілися по світу. То тільки дорослі пташки повертаються до своїх облюбованих гніздечок, а молоді ластовенята шукають пристановища по далеких світах.
Старість до Колька підібралася непомітно та всілася з ним на лавочці запанібрата назавжди. І влітку, і взимку у діда одна зодяганка – старий потертий бушлат (онук подарував) та валянки-самошитки. Обличчя біле аж жовте, видовжилось, загострилось, ніс, який і в молодості не додавав краси, нині зовсім псував фізіономію: визирав з-під білих кошлатих брів перестиглою малиновою ягодою. По ньому, як по термометру, Колько визначав погоду.
Сидячи на лавочці, чує, як хлопчаки витопчують кімлею рибу, по голосу пізнає сусідського:
– Славко, ану лишень ходи сюди, гривню дам.
– Біжу, діду, – вже через хвилину стоїть хлопчина, “витанцьовує” зубами, сорочкою витирає конопляного чубчика.
– Поглянь лишень, якого кольору в мене ніс? – запитує старий.
– Синій, діду, як курячий пуп! – випалює скоромовкою Славко і дивується, що б це значило.
– Похолодало, знаться. А я крізь фуфайку чую, що від річки Сибіром потягло. На тепло мій шнобельок червоним робиться, ніби дозріла ягода. Такий інтересний термометр в селі тільки я маю, – глухо, але веселенько хихотить Колько зі свого дотепу.
– На ж гроші. Я слів на вітер не кидаю.
Вулиця завжди в рухові. Шурхотять по асфальту автомобілі, прошкують люди. Хто до автобуса, хто до магазину, а дітвора до купальні. І кожен вітається з дідом, а
деякі і в розмову встряють. Надто ж охочі до балачок чоловіки не першої молодості.
– Ну, як воно, діду, буде порядок в Україні? – не так цікавиться, як вивідує ума в діда сусіда, Сашко Грек.
– Буде. Тоді, як на моїй долоні волосся виросте, – хукає в зашкарублі руки старий, тре одна об одну. – Самовисуванці дорвалися до влади і зрадили народ. Воно як з пана пан, то хоч трішки догоджає людям, хоч сочуствує, а коли з гречкосіїв видирається на м’який стілець, то старається свого ближнього так придавити, як олійний прес соняхи, щоб усі соки до крапельки вичавити.
– Філософ ви, діду. Справжній Сократ.
– Не знаю, древніх манускриптів не читаю. Газетку на останній сторінці прогляну, хто вмер побачу, та й на розпал „брехушку” покладу. Більше вечорами Біблію проглядаю. Так там пишуть, що збиткуватися, сміятися зі своїх ближніх гріх. Надто ж розумно про багатіїв, чи, як їх тепер називають, олігархів, мовлено: легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Небесне.
Але, на жаль, мало хто з „достойников” прислухається до слів цієї мудрої книги. Все гребуть, накопичують про запас. Але той запас, мабуть, уже і не потрібний, земля так людськими гріхами просякла, що колись не видержить завданої їй ганьби та сорому, що зірветься з орбіти і аж засвистить у безвість.
– Та воно то так, діду, – хитро жмуриться Сашко. – Тільки ж мудрими сказано: риба шукає де глибше, а чоловік – де краще. Хочеться ж і з’їсти ласіше, і на машині з вітерцем промчатися, як не як, а мозолить думка і дітей вивчити, весілля їм справити. А це все гроші. Найдіть мені такого мудрагеля, щоб без них обійшовся. Ви, чув, пенсію шахтьорську получаєте, то Вам хоч трішки легше.
– Легше аж далі нікуди, – дід зпересердя сплюнув, за звичкою розтер ногою. – Тю-тю моя пенсія, полетіла, хіба ти не чув?
– Та доходив слух, що вас хтось об’їгорив, але ж толком не знаю.
– Випарувалось із-під подушки декілька тисяч. Складав гривню до гривні, супчиком та чайком все більше перебивався, хотів онука на день народження скутером ощасливити. Коли це ввечері Ганна Дорошенчиха приходить: „Позич 500 гривень, шифер привезли”. Я до схованки, а там дідько ночував, лише тепле місце залишилося.
– І на кого ж подозреніє падає?
– А хто його знає! – дід прискалює одне око, ніби з дробовика цілиться. – Так особливо ні на кого і не грішу. Були ходаки в хаті, але ніби всі свої, без претензій.
– Е-е-е! Ви, діду, на те не розщитуйте. Саме свої і коней водять. Ну, потьопав… Бо хлопці до Явдохи по пляшку послали, а я з вами теревені правлю.
„Свої й коней водять”. Ці слова в змореній дідовій голові засіли непроханими гостями. Те саме йому торочить і Володька, онуків однокласник. Його зі школи як затятого бешкетника та злодія потурили. Якось востановився, та ще й далі пішов. За гроші на міліціонера вивчився. Там таке цобе із себе корчить, що не знаєш, на якій козі і під’їхати. Учора приходив до діда. Самовдоволено, зі злорадною посмішкою на обличчі, прорік:
– Закінчилась, діду, коту масниця. Загримить ваш внук за грати, як пить дать. Знатиме, як рідного діда
обкрадати.
– Не спіши із таким суворим вироком, – тремтячими руками поправив комір сорочки Колько, ще глибше закутався в бушлат. – Ти спершу доказатєльства пристав.
– Є такі. Їх і в торбу не вбереш. Учора в кафе бачили вашого Вітька, гудів на широку ногу. Вино, горілка, хлопці, дівчата інтернатівські… За які статки бал правив, запитується?
– Так він же із Києва, із заробітків приїхав. Ще й мені в подарунок люльку привіз. Обняв рідненько та й мовить: „Це ви, діду, будете як Тарас Бульба”.
– Кажете, Вітько до Вас заходив? – вхопився міліціянт за дідові слова, як потопаючий за соломину, – так тут двох резюме не може бути. Його робота, ясно, як вдень. Ото він Вам, старому, люлькою баки забив, впіймав слушну хвилину і облапошив.
Несподівано, швидко, як ото шниряє лисиця в курник, закралася в дідову голову підсвідома думка: „А що, коли насправді Вітько прикарманив його заначку? За ним в молодості, мовивши по правді, водилися такі грішки. Міг підмести, що не там лежить. Але ж то дитяча несвідомість, наївність”. Колись, пригадалось діду, Вітько вийняв фару із нового купленого батьком велосипеда, приладнав її до радянського ліхтарика. Усіх однокласників за пояс заткнув, бо світив він яскравим та довгим „стовпом” далеко, аж до зірок. Міцної березової каші скуштував тоді він від батька.
Бувало, заманював чужих голубів на горище. Коли у синій високості тріпотів крилами над хатою одинокий голуб, Вітько піднімав своїх „миколаївських” білохвостих, і сизарь приставав до гурту, розчинявся в ньому, і вже вся зграя примощувалася на даху. Сідали здебільшого “заблудші” птахи, так звані чужаки, бо за звичайних обставин голуб, на відміну від довершеної земної істоти – людини, ні „дружини”, ні своїх діток не покине.
Та хіба ж це були крадіжки? Так, безневинні дитячі забави. Але ж грошей під подушкою катма, випарувались вони, як окріп в забутому на вогні горщику. „Хто ж це того дня до мене приходив? – розкидає думками, як дірявими сітями, старий. – Забігав Кирило по пилку, так цей тільки в сінях постояв, багна наніс, я ще присоромив його. Сонька з’являлась газетку взяти. Страх як любить читати оголошення, особливо обнадійливого змісту, де ото чорним по білому написано „Пропонуємо надомну роботу по склеюванню конвертів. заробітна плата 1500-2000 гривень на місяць”. Прочитавши таке обнадійливе повідомлення, вона зпересердя аж на обличчі мінялася:
– Ох і розледачився сьогоднішній люд, отаку непильну, легку роботу пропонують і ніхто не хоче. Коли б мені не сімдесят, а сімнадцять, я б з радістю пристала на таку комерцію.
Ну, Сонька це така, що цурки з чужого двору не візьме, швидше своє віддасть.
Вірка ще заходила, запитувала буряків на продаж.
„О-о-о! – осінила діда думка. – Вона мені й допоможе”.
Жінка славилася на селі не добротою та іншими благородними людськими чеснотами, а вмінням ворожити. Кидала на карти, виливала воском, викачувала яйцями. Одним словом, у своєму ділі преуспівала. Хоча у її ясновидющий талант мало хто й вірив, але селяни йшли до Вірки не так за правдою, як для того, щоб про свою біду розповісти сторонній людині і хоч трішки її полегшити.
Помаленьку доплівся до Вірки й Колько, постукав у двері. На порозі вималювалась повна, розпашіла, в доброму здравії, як на свої шістдесят, молодиця. Рукава по лікті засукані, картата хустка на потилицю збилася, коси ріденькі, але стирчать в усі боки, як костриця з ліси. Лице аж лисніє… „М’ясник з базару та й годі”, – з жалем подумав дід. А я в молодості, аж згадати неприємно, клинка до неї підбивав. Разів зо три з клубу проводив”. Але ж тоді і Вірка була, як кажуть, на та подивися! І Колько білолицим, ставним, як бересток у лісі, красувався на гулянках.
– Знаєш, чого я прийшов, Віро? – не зволікаючи, прямо в лоб запитав дід.
– Догадуюсь. Крадіжка спокою не дає, – і теж прискіпливо-критично оцінила дідову фізіономію.
– А так. Кинь на карти.
Вірка витягла з прискринка потерту, замусолену колоду, смачно позіхнула, поплювала на пучки і почала розкладати карти.
– Дещо вже вимальовується, – оживилася. – Пішов валет бубновий. Бачу, як молодик білобрисий з вусиками до Вашої схованки пробирається. О-о-о! І шостака винова біля нього лягає. Достеменно дівчина настопорила хлопця на покражу. У Вашого Вітька подружка, чи як тепер кажуть, любовниця, є?
– Та що ви всі як зговорилися. Всі на внука показуєте, – Колько, мов опечений. зіскочив зі стільця, забігав по хаті, розмахуючи руками. – Хіба тільки мій Вітько вуса носить? Дивись краще, я десятку за труди добавлю.
– Ну, тут ще бачиться, що хлопчак кривенький, припадає на ліву ступню. Ти ж не будеш заперечувати, що внук не кульгавить?
– Та кривих в селі, тим більше в окрузі – хоч греблю гати. А вам мій Вітько впоперек горла став. Повір, Вірко, не хочеться мені його бачити злодієм, не хочеться – і квит, – скривися старий, тернув п’ятірнею по очах, ще більше зсутулився, поник, як пагін, підтятий хробаком.
– Ну добре, Віруню, таке в тебе невдячне ремесло, – послав руку в кишеню, витяг заздалегідь заготовлену зелену купюру, розрівнявши акуратно, поклав на скатертину.
Гадалка, ковзнувши косим поглядом, вловила вартість асигнації, посміхнулась в уста, а вже в голос мовила:
– Ти б не витрачався, Колько, бо й так зазнав збитків.
– Коли вкрали коней, то за батогом не плачуть, – підвівся спроквола, ніяково попрощався, поплівся до свєї хати.
Надворі вже вечоріло по-справжньому. Корови, незграбно повертаючись, заносили в хазяйські двори напашені боки, скрипіли корби на колодязях, цокотіли відра, каструлі, гарчали тертушки. Люди дружньо та спішно поралися, тільки Колько не міг впоратися зі своїми думками, які облягли його, як темні осінні хмари.
– Отак воно й виходить. Догоджав у всьому онукові, старався кожну забаганку виконати, а він непутьово, зрадливо повівся, – збурлились як на гірському водоспаді думки у дідовій голові, боляче давили на серце, ятрили душу.
Була в нього найбажаніша та найлюбіша ціль у житті – виростити онука, одружити, правнуками побавитись, хоч на заході сонця щастя звідати. Не раз і не два бачив він правнуків у думках (чомусь обов’язково хлопчика та дівчинку). Ось вони спускаються з пагорбка, вибігають із-за куща квітучого бузку, простягають до діда теплі, світлі, як маленькі сонечка, долоньки. Всідаються на колінах, обнімають за шию. І від того дотику діда окутує незвідане блаженство.
За світлими спогадами Колько замалим не проминув свого двору. Піднявся на пагорбок. Від хліва, не впізнавши господаря, загавкало собача, об ноги потерся величезний кіт.
І надворі самотньо, не весело і в рідній хаті, голі стіни не гріють, не радують. Увімкнув старенький телевізор
– „хай хоч погоду скаже” – та й посунув на відпочинок.
Обминув помийне відро, спіткнувся об заставлений неприбраними об’їдками стіл, сів на диван. Його змайстрував з дерева ще Кольків прадід, і сьогодні він правив за лігвище. Назвати постіллю купу старої одежі (фуфайки, плащі, светри), які правили і за простирадла, і ковдру, не можна. Почав повагом розрівнювати лахміття і враз побачив, вірніше, пальцями відчув целофановий мішечок, де лежали паспорт, пенсійне, квитанції. Розгорнув кульок і з нього випала пропажа: стосик двохсоток, навхрест перев’язаних голубою мотузочкою. Колько оторопів від такої знахідки, хвилину-другу стояв, як після чаду, не тямлячи, що робити: чи радіти, чи плакати. Потім почав швидко, азартно перелічувати гроші. та зупинився, розмірковуючи: коли б злодій побував під подушкою, то все б забрав. А про себе відзначив, що добряче постарів, забудькуватість вже не гостювала в голові, а назавжди в ній поселилася.
Собача знову нагадало про себе, забряжчало ланцюгами, зі злістю гавкало-в’їдало на вулицю.
– Кого там ще несе? – старий визирнув у вікно. І хоч бачив кепсько, та по брилю „сомбреро”, злегка кульгавій походці пізнав онука. Не поспішив, як бувало, назустріч, а важко, стомлено опустився на диван. А думки надокучливо, мов ґедзі, гули, плутались в голові: що він скаже онукові і чи взагалі щось скаже.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *