Ромни, парк ім. Шевченка

Пролітають роки

НА ЖАЛЬ

Самотність, туга і печаль…
Без них не можна жить, на жаль.
Самотність стука у віконце:
Сховалося за хмари сонце.
Ось туга серце розриває,
Бо рідне щось воно втрачає.
Прийшла печаль, лягла на душу.
ЇЇ терпіти також мушу.
Я мушу – мушу все здолати,
Та лиш не хочу більш втрачати
Ні друзів милих, ні рідню,
Аби радіти знову дню.
Бо наше отаке життя –
Гріхи, помилки, каяття…
Життю хай кожен посміхнеться!
Та сумувати не минеться.
Колись і туга, і печаль
Постукають в вікно, на жаль.
Нехай те кожен розуміє:
Не всі збуваються надії.

ПРОЛІТАЮТЬ РОКИ

Пролітають непомітно дні –
Ми колись залишимось самі.
Пролітають непомітно роки –
Старості уже нам чути кроки.
Та душа старіть не поспішає,
Як колись-то в юності співає.
Пташкою летіла б в небеса,
Щоб душею вірить в чудеса.
Тільки їх насправді не буває.
Хоча старості душа не має –
Все одно сумує і страждає ,
Та надію все-таки плекає,
Що літа прожито не даремно.
І згадать минуле їй приємно,
Бо жила – не поле перейшла,
Хоч було і в’яла, і цвіла.
Перекреслить не дано життя.
Хоч і підем всі у забуття,
Та на світі слід свій залишили.
Може, і жили – не як хотіли.

Мы рождены

Мы рождены , чтобы стареть,
Чтобы на белый свет смотреть,
Чтоб не терять , а находить,
Чтобы не плакать, а любить.
Чтоб не на месте , а везде,
Чтоб не внизу, а ввысь – к звезде,
Чтобы от счастья крики не держать,
Чтоб в море по волнам бежать.
Будь милостивым к нам ты, Боже!
Я знаю: буду там… я тоже.
Но дай мне жизнь до дна испить,
До старости своей дожить.
Чтоб детям я могла помочь,
Чтоб дождалася внуков дочь,
Чтоб правнуков поняньчить я могла.
Успела б сделать все свои дела.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *