Золотими літерами до героїчних сторінок історії українського козацтва вписане славне ім’я мудрого діяча, досвідченого воєначальника, відомого благодійника і мецената, останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Івановича Калнишевського. Він, можливо, єдина в історії людства видатна особа, життя якої припадає на три століття.
Калнишевський став очевидцем як відчайдушної спроби визволення України під проводом гетьмана Івана Мазепи в 1708-17089 рр., так і усунення від влади російським урядом останнього гетьмана Кирила Розумовського в 1764 році на тлі невпинного нищення царизмом незалежності, а згодом – і залишків автономії України. Пам’ятав він руйнацію московськими військами старої Чортомлицької Січі в 1709 році, нові острівці запорізької вольниці в Олешках та на Кам’янці, відновлення і падіння Нової Січі(1734-1775). Героїчна життєдіяльність Калнишевського – це ніби уособлення цілої епохи в розвитку запорізького козацтва.
Народився Петро Іванович Калнишевський у селі Пустовійтівка Роменської сотні Лубенського полку в липні 1691 року. За переказами, з юнацьких літ потрапив на Запорожжя, де швидко заслужив повагу і довір’я серед низового товариства. Ще в молоді роки він зарекомендував себе на Січі вправним козаком, який не тільки добре володів різними видами холодної та вогнепальної зброї, а й неабияким хистом стратегії і тактики ведення бойових дій. Зважаючи на такі якості, Калнишевський, або як його частіше називали запорожці – Калниш, за дорученням кошового неодноразово очолював різні військові загони козаків, які ходили в небезпечні походи проти турків і татар.
Вже з середини 18 ст. він очолював відповідальні дипломатичні місії, захищав інтереси війська Запорізького в Петербурзі, займав на Січі різні старшинські посади: у 1752-1761 рр. – похідного отамана; 1754 – 1761рр. – військового осавула; 1763-1754рр. – військового судді. У 1762р. та протягом 1765-1775 рр. наперекір монаршій волі очолював козацьку республіку. Вперше за її історію обирався на посаду кошового отамана Запорізької Січі 10 років підряд, чого, як тоді говорили, «зроду-віку не бувало» і що свідчило про великий авторитет Калнишевського серед запорожців. То були нелегкі часи для запорожців, бо російський уряд все більше схилявся до необхідності ліквідації Січі. Отаманство Калнишевського – це невпинна боротьба за існування самої Січі та відстоювання її земельних володінь.
Зважаючи на це, кошовий прагнув докорінно змінити побут і життя низового війська. Він особисто турбувався про заселення запорізьких земель вихідцями саме з України, а не чужинцями, розвитку господарства і торгівлі й сам цим безпосередньо займався. Кошовий мав сім зимівників, на яких велося передове фермерське господарство: скотарство, землеробство, конярство, бджільництво. На зимівниках діяли майстерні, де шили козацький одяг, шапки. Коні з випасів Калнишевського славилися своєю породою, продавались до Росії, Прусії та в інші країни Європи. В 1769 році тільки двом орловським купцям він збув 250 породистих коней (ціна коня в ті часи становила на Січі до 15 крб., а на Україні-до 20крб.). Торгові обороти кошового були надзвичайно великими. Лише за декілька місяців 1775 р. він продав до Криму 14 тисяч овець, отримавши за них 28 тисяч карбованців. Петро Калнишевський був високоосвіченою людиною, добре розумів мистецтво, сприяв розквіту духовного життя в Україні, став щирим покровителем будівничих і художників. Він отримував газети з Петербурга, був тонким знавцем книжкової краси. У його зимівнику на Водяній балці стіни будинку прикрашались чудовими картинами, портретами, дорогоцінною зброєю, килимами, посудом, годинниками, підзорними трубами. Калнишевський на власні кошти побудував прекрасні церкви в Ромні, Лохвиці, Межигірському Спасі, що біля Києва, в Петриківці на Запорожжі. Не лише будував, але й дбав про художнє оформлення храмів, замовляв різьблені іконостаси, ікони, церковний посуд, книги. На його замовлення виготовлено для Січової церкви «Євангеліє» вартістю біля тисячі карбованців, рясно оздоблене золотом, сріблом та дорогоцінним камінням. У Києві здав для оправи у срібло інше «Євангеліє», розшукав золотарів для оправи книги. Опікувався Калнишевський і освітянськими проблемами, відкривав на запорізьких землях нові школи, виділяв кошти на їх утримання. Посилав за свої гроші здібних козаків на навчання до кращих іноземних та російських учбових закладів.
Не забував кошовий і про свій рідний край. Ще будучи військовим суддею, він у 1760р. подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка «Євангеліє» в коштовній оправі, яку виготовив відомий київський майстер Іван Равич. Книга обійшлась Калнишевському в 600 крб. золотом. Це справжній шедевр українського золотарства 18 ст., який увійшов до світових каталогів мистецтва. Понад пуд срібла пішло на оправу, довжина якої півметра, ширина 34 см, товщина 10 см. Коштовна оправа з лицевого боку, в нижній частині має дарчий напис земляка. Нині «Євангеліє» – одна з унікальних і найкоштовніших перлин Роменського краєзнавчого музею. Тут зберігається і знайдена біля с. Басівка унікальна обрядова козацька чаша «Побратими», яку теж пов’язують з ім’ям Калнишевського. Чаша використовувалась, аби скріпити клятву козаків – побратимів про взаємну дружбу та вічний союз аж до скону. Вже ставши кошовим, у 1773 році Калнишевський побудував нову церкву в Пустовійтівці – визначну пам’ятку класичної дерев’яної архітектури 18 ст. Бажаючи продемонструвати військову могутність і вирвати в Російської держави право на подальше існування, запорожці на чолі з Калнишевським беруть активну участь у російсько- турецькій війні 1768-1774 рр., показуючи в боях із ворогами чудеса героїзму і відваги. Саме військовий хист і блискучі перемоги кошового привели до остаточного послаблення, а потім і знищення горезвісного Кримського ханства.Вже на початку війни 1770 року за видатні бойові заслуги Калнишевський був нагороджений російською золотою медаллю, усіяну діамантами, з портретом цариці Катерини 2, а в 1773р. отримав високий чин царської армії – генерал-лейтенанта. В дослідженнях 19 ст. згадується про нагородження його орденом Андрія Первозванного – найвищої військової відзнаки в Російській імперії. Після успішного закінчення війни царські війська дістали таємний наказ – знищити останній острів свободи на Україні – Запорізьку Січ. Проти Коша Запорізького, який після кровопролитних боїв ледве налічував 19 тисяч козаків (серед них було багато поранених та скалічених), було вислано близько 66 тисяч російських солдатів під проводом генерала Текелія та 20 тисяч на чолі з князем Прозоровським.
У кінці травня 1775 р. всі ці війська раптово вдерлися на запорізькі землі. В ніч на 4 червня Текелій зненацька оточив і саму Січ, навів на фортецю жерла гармат, а на ранок запросив кошового з старшиною до свого табору. За переказами, Калнишевський скликав козаків на раду і спитав: “А що, панове товариство, будемо робити? От кличе нас москаль у гості, чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?”. Запорожці прагнули битися до останнього, навіть без ніякої надії на перемогу, аби лиш не затоптати у болото козацької слави. Ледве старшина з допомогою січового архімандрита умовила їх вирішити справу «мирним» шляхом. Калнишевський, взявши хліб-сіль, вирушив на переговори до намету Текелія, але був там підступно схоплений, закутий у кайдани і поспішно вивезений до Москви. Царські війська захопили і страшенно пограбували Січ. Все майно кошового привласнила Російська держава.
В Москві Калнишевського утримували під вартою в конторі військової колегії, а влітку 1776 р. без суду і слідства таємно переправили на довічне ув’язнення до Соловецького монастиря в Архангельську губернію. Там, у тісному, задушливому і темному казематі провів колишній отаман довгих 25 років, ні разу не попрохавши помилування, бо не вважав себе у чомусь винним.
Лише в квітні 1801 року новий цар Олександр 1 своїм указом дозволив звільнити сивого кошового, з огляду на його старість, та як такого, що вже не представляв реальної загрози для Російської імперії. Калнишевский не захотів, та, напевне, й не міг нікуди виїздити і доживав віку в монастирі простим ченцем, не без гумору зауваживши, що свободою і тут насолоджується повною мірою. 1 жовтня 1603 р. Петра Івановича Калнишевського не стало. Похований він у найпочеснішому місці Соловецького монастиря, недалеко від олтаря соборного храму. У 1856 році на його могилі встановлено кам’яну плиту з написом. Ось таке бурхливе життя прожив Петро Калнишевський – людина незвичайної, легендарної і не менш трагічної долі, ім’я якого довго замовчувалось і тільки в 2-й половині 19 ст. буквально заново відкрите дослідниками.
Лише тепер у незалежній Україні могутня постать мужнього борця за козацькі вольності все більше ввіходить до нашої свідомості як символ нескореності української нації.
У 1991 році до славного 300-літнього ювілею з дня народження Петра Калнишевського вдячні нащадки спорудили йому на батьківщині, в селі Пустовійтівка, бронзовий пам’ятник (автори Василь Бородай та Ростислав Синько).