Буває час що мимоволі викликає
В чуйній душі захоплений подив,
Це вечоровий час, коли собою угортає
Древній Ромен до неозорих обріїв.
Залиштеся опісля Ілліна, душею віддихніть
До нас Ви ще приїдете коли?
На дивовижну, рідкісну красу зоріть
З славетних берегів Великого Ромена та Сули.
Спадає непомітно благодать Господня
Дзвонами храмів малиновими сповнена,
Симфонія барвиста з Заходу, природня
Пестливо доторкається спокійного Ромена.
У колориті тепло-золотого небозводу,
В гармонії розлитих ніжних кольорів
Зітхає тихо вечора погожа врода,
Залишеною втомою вируючих торгів.
Відкинувши в долину прохолодну тінь,
Дрімає в незі стрімкою горою
Великий воїн і купець з давнин,
Град сивочолий над коханою Сулою.
Дзеркалить глянс її серед лілей
Його плечами-схилами садки-гаї,
Вогні привітних каганців, осель-очей,
Хлюпоче хвилями вона йому колисанки свої.
О диво-дивне! П’янкий, благодатний
Твій вечір старожитній, крихітний Ромен.
Липневою порою нешелестний, ароматний,
Блаженності святої вщерть сповнен.
Хмаринки обрієм низесенько завмерли,
Повільний їхній непомітний плин.
Проміння їх пронизують грайливі та веселі,
Фарбують небозвід у колір чарівний.
Погляньте, з круч в рожевій далині,
Серед солодких, чепурних садків
Теплої вохри стріхи хат ледь помітні
Повіта ближніх сіл та хуторів.
Полинули у далечінь щедрі лани
З пшениці, жита, тютюна курного.
Ген-ген ліси фіалкової синизни
Стоять на варті обрію рідного.
Храми святі долиною та містом
Підставив купола промінням осяйним,
Приймають голубів та ластівок затишком,
Біля зігрітих дзвонів надають притулок їм.
Ще бавляться проміння соковитими луками
Освітлюють Процівкою Яток, возів сотні,
Басуючих коней вільними табунами,
Стада, отари продажу чатуючого чисельні.
Оперезали табір похідний циганський
Багаття яскраві вози із кибитками.
Щемить з димів їх хор печальний,
Гітара стогне над житнянськими луками.
Небесною феєрією здивувавши зір,
Розчервонілася гладінь кокетної Сули.
Зелами споришовими шепочуть „Добрий вечір”
Їй в незі млосної смарагдові схили.
Із лісу Полуботка * й Огнева діброви,
Північно-Західними з безлюдними схилами,
Крадуться пагорбками тіні вечорові
До красеня Великого Ромена із плесами.
Зігрітий плин його спрямований Сули
Повз очерети нешелесні з рогозою
Човни гойдає в забутті легесенько поснулі,
За течією стеле віти верб собою.
Блукають сутінки до всього байдужні,
Відшукують собі куточки таємні.
Розпечене горно край неба вдалині
Ще плавить барви, надсилає промені…
Фортеці древньої, останньої Пригородські башти
В тінях собору колодки свої сховали
Ловлять приємні промені кульбаби-квіти,
Оздобив з конюшиною сшпоришні охоронні вали.
Де бастіон твердині славної стояв,
Біля шпиталю переповненого жебраками
Кобзар спить випивший, бандуру обійняв,
Стинається обіч його хлопчатко-поводир із комарами.
Милують скрізь проміння дивним світлом
Верхівки у дерев в дозор познесені,
Летять веселі світляки звідкільсь з привітом
У юні сквери в мріях духм”яні.
Вечірнє торжество у просторі розлите,
Вгорта билинку крихітну й тополю високу,
В знемозі навкруги усе природою повите
П”є млосно тишу п”янку, солодку.
Гармонію тепла і кольору плескають
В душі піднесені світлі думки,
Коштовними опалами, топазами сіяють
Гостинного двора чисті за віком шибки.
Завмерли площами яскраві каруселі,
У спокої шатер цирковий, мовчазний
Наметами поміщики й купці веселі
Шампанським відмічають успіх свій.
Роз’їдуться вони раннього ранку
На ярмарки імперські розвезуть крам Ілліна,
В серцях своїх залишать світлу згадку
Про вечора із меду й бурштина.
В пошані пригадається цей незабутній час,
Коли опісля „торжища” неповторного,
Ромен вечірній споглядав в гостях Тарас, –
Подія знаменна для нашого літопису славного.
Несуться коні, відблиски палають в гривах,
Яристих бубенців дзвін чути срібляний,
Дворяни з сім’ями у колясках, каретах
Вечірнім містом роблять виїзд свій.
Дехто на вечір раутний спішить,
Збираються каретами у дворі гостинному,
Де герб Ромена гордо блискотить
Над куполом поліції на шпилі високому.
Дім Контрактовий їх з колонами стрічає,
У люстрах, канделябрах всі свічки горять,
Оркестр мазурку польську на балконі грає
Галантні кавалери легких дам кружать.
Та ось останній промінь темряву прошив
З-за Редчиного хутору жвавий собою,
Над кручею величний Святодухів озорив,
Гарячим бурштином й пропав десь Покровою.
Лоскоче душу, гордість викликає
Десь Западинцями дзвінкоголосий український спів,
Умовкує і він лиш з вітром долинає
Безглуздий гомін із розхристаних шинків.
Вже Захід допалав, горно серпанком загасає
В цупких обіймах пізнього часу.
Долиною туман Засулля живописне укриває,
Чистого кришталю розсіює росу.
Завершили свої нудні, скрипливі пісні
Осичні журавлі, крилаті вітряки,
Лелеки в гніздах віддихають, ледь помітні,
Печей куряться димарі замурзані, рідкі.
Цікава перша Зірка мерехтить вгорі,
Заглядує внизу в чумацькі казани,
Усотують тепло багать воли мудрі
В розмові про життя вслухаються різні.
У травах лук, позачинявши пелюстки,
Вже бачать квіти потаємні свої сни.
Трублять звитяжно кляті комарі пісні дзвінкі,
Летять із схованок-кущів в місця людні.
Розслаблений, зіваючий Іллін потроху прибирає
Всі мляві гоміни свої переднічні,
Дворами постоялими люд понатомлений стрічає,
З горілкою вечері виставляє у садках смачні.
В сараях містких з хворосту та глини
Щільно розміщує смирних коней, волів,
Прибутки підраховує, до останньої копійчини,
Свічки та каганці тм’яні позапалив.
Над містом теплоту ще зберігають
Чисельних храмів з позолотою хрести,
Оселями затишними всі звуки завмирають,
Молитви лиш шепочуться святі.
Старанно розстилає ніч ультрамаринову вуаль-покрив
Згасив олійних каганців жевріюче намисто,
Відпочивай, бажаних тобі снів,
Найкраще в світі повітове наше місто!
Але ще довго не порине в сни,
У тишу услухаючись, Роменщина спокійна.
Умилась обережно в пахощі нічні
Неперевершена, чарівна пісня солов’їна
Свої лиш дивні, неповторні звуки
Витають скрізь намореним повітом,
Частять серця, закохують навіки,
Усмішку уві сні приносять дітям.
Коли магічний вечір ще раніш пролив
Свій лагідний в любові зір,
В садках, гаях, його урочисто зустрів
Казкових звуків незбагненний вир.
З гілок беріз, вільхи, верби, осики
Де диким хмелем перевились стовбури,
З кущів смородини, черемхи та калини
Лунають солов’їні трелісні хори.
Заціпеніло все у добровільному полоні,
У крихітного птаха мага-чародія,
Душі піднесеної забриніли струни,
Збудилась до життя любов, на Господа надія.
Чарівний спів у забуття несе,
Віддаляються в далечінь негоди-грози,
Пробуджується у серцях усе чисте,
Високі помисли та милування сльози.
Відголосившися собі натхнено у затишку,
Пташки поволі, наморившись замовкають,
Та найстійкіші голоси іще до ранку
Нашим батькам на могилках співають.
1998 р.
*Ліс дочки гетьмана, яка мешкала на Процівської горі.