Душа поета

НЕХАЙ НЕ ПЛАЧУТЬ ВЖЕ СОЛОВ’Ї

ЄРЕСЬ

Один друзяка, Василем зовуть його,
Ми різних поглядів з ним, різної статури,
Завжди при зустрічі пита мене, чого
Байдужа я до нашої культури.
Не прославляю Україну, на рідній мові не пишу.
Мабуть, в дитинстві не ходила босо́ніж я по споришу.
І до народу-бідолахи не маю в серці співчуття,
Бо при «совєтах» ,мабуть ,мала щедротне і легке життя.

Мій любий друже, відповім тобі таке:
Не маю, голубе, про єресь навіть гадки.
Життя моє та не таке вже і легке.
Питання в тім, хто є чиї нащадки.
Тут таємниці геть немає, а кров у жилах бунтівна.
В якій державі народилась, є рідною мені вона.
Я маю хист і маю вдачу, і знаю ціну почуттям.
Про що ж тоді іде розмова? Про єдність, вірність? Співчуття?

Перегорнімо сторінки свого життя.
Згадаєм, хто ми є і де наше коріння.
Хоч до минулого немає вороття,
Дай Бог нам сили духу і терпіння.
І українці й росіяни, ми всі слов’яни, як на те.
Одна земля у нас, шановні, один спориш на ній росте.
Русь Київська нас породила. Проста історія така.
Хай не залишиться пустою братів простягнута рука.
Липень, 2006р.

ЩО ТО БУЛО

Згоріла хата і машина.
Засохла яблуня в саду.
Собака десь забіг, покинула дружина.
Сиджу на згарищі і жду.

Аж ось з чужого огороду
Виходить здоровенний кіт.
Підходить, лащиться. Якась чудна порода.
Ще не стрічалися такі.

Кажу йому: – Ти звідки взявся?
Що хочеш? Ну? Відповідай!
Він мовчки на коліна на мої зіп’явся,
Зухвало муркнув: – Відгадай!

Гадав я, поки сніг не випав.
Кіт не відходить ні на крок.
Сидить напроти і очима кліпа
Від сходу сонця до зірок.

Весна прийшла, сад заквітчався.
І те, що всохло, зацвіло.
Зі згарища такий маєток враз піднявся,
Що в мене щелепи звело.

Дивлюсь, стоїть моя машина.
Холодний піт покрив чоло.
Прибіг собака, повернулася дружина.
Не знаю й сам, що то було.
Лютий, 2003р.

НОВА КАЗКА

Ні для мене, ні для тебе,
Ні для нас з тобою це.
Пригадати казку треба
Про Діда, Бабу і Яйце.
Вони били його, били- не розбили.
Потім висновок для себе зробили.

Буцім- то їм не під силу.
На́що ту́житись дарма.
Вони Мишу запросили,
Бо тя́ми в них самих нема.
А Миша задом крутонула і – вийшло.
Ось такі вони, закони. Як дишло.
Березень, 2003р.

НЕХАЙ НЕ ПЛАЧУТЬ ВЖЕ СОЛОВ’Ї

Змінити душу, чи лице….
А, може, шляпу, сукню, черевики?
Гадаєш, треба тобі все це?
Геть з голови безглуздя викинь.

Змінити зачіску, чи що.
А може переставить вдома меблі?
Для чого все це? Для того, щоб…..
Тиха вода зриває греблі.

Бажай, бажай, бажай чогось!
Будуй, руйнуй. А потім все спочатку.
Чи досягнути чого вдалось?
А чи залишити на згадку?

Іди в луги. Іди в гаї.
Даруй любов і віру, і надію.
Нехай не плачуть солов’ї –
Лише співають та радіють.
Червень, 2003р.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *