Я писала тобі, що хата моя під соломою,
Одна на всю вулицю, довго шукать не треба.
Що живу я в тій хаті вдовою солом’яною
І щоночі заміж іду за тебе.
Та під ранок місяць простягає до шибки шию
І кепкує: дівчисько, мовляв, фантазерка…
Отоді мої мрії здаються такими смішними,
Як обличчя, обличчя – в розбитім дзеркалі.
А недавно хату мою дядьки перекрили,
І така вона стала – не знайдеш слова.
Прибігла під вечір сусідка баба Килина
І в діряву ряднину згребла солому.
* * *
Поставив у глечик милий
Тоненьку калинову гілку.
Може, виросте та калина,
Що згодилась би на сопілку.
Тільки гілка взяла й зів’яла,
А дві долі – у різні боки…
Пощербили глек полив’яний
Білі руки і білі роки.
Білі руки – дружини милого,
Білі роки – у чубі русому…
А у глечику знову гілка.
Раптом виросте та калина,
Що згодилася б на сопілку.
* * *
Мов не було ні річки, ні човна,
Ні жовтого зажуреного дуба.
І там твого гарячого чола
Наосліп не шукали мої губи.
Не клич назад, не клич мене назад
В опалу осінь, ласку нерозцвічену,
Бо хтось украв у мене листопад,
І принести в дарунок тобі нічого.
Чи то вина, чи то вже й не вина,
Що я сама ходжу по свіжих зрубах,
Де зроду не було ні річки, ні човна,
Ні жовтого зажуреного дуба.
* * *
Не тривож мене, не буди.
Бачиш солодко сплять сади.
Буду плакать я і сміяться,
Ніби знову мені сімнадцять.
І не треба гукать: зажди!
Подивись, де цвіли жита,
Перепілкою ніч зліта,
А за сонним селом далеким
Щось кричать навздогін лелекам
Запізніло мої літа.
А коли б не років печать –
Я б до тебе прийшла дівчам,
Принесла б на долонях роси,
Нерозплетені вітром коси:
Зустрічай мене, зустрічай!
Не тривож мене, не буди.
Вже на вікнах світанку дим .
Буду плакать я і сміяться.
Ти повіриш – мені сімнадцять –
І повернешся молодим.
* * *
Ласкава прохолодна течія
Плескалась і горнулась до тіла.
Я думала, ця річка нічия
І приручить її хотіла.
Я вірила: цей борг – мій причал,
Пливла в його розхитані обійми,
А хвиля незрадливо і надійно
Трималась загорілого плеча.
Писала я дзінке твоє ім’я
На чистім задзеркаленому плесі,
І вітер зупиняв долоні-весла,
Щоб літер ненароком не зім’ять.
Згоріло літо, як листок, дотла,
Стоїть мій човен, прип’ятий до грудня,
І берега засніжене погрудддя
Над пам’яттю колишнього тепла.
На перехресті літа і зими
Така дорога за тобою біла,
Аж білим по щоці пробігла
Печаль моєї пізньої сльози.