Спомин
Понюхай, як пахне лоза
Та дощ із великих краплин.
Гуляє по небу гроза
У хмарах із горних хустин.
На серці чи біль, чи то щем?
Згадались берізка й ставок…
Не змити кохання дощем,
Хоч би й до кісток весь промок.
***
Світ не знає ще любові,
Де б не заважали,
Чи чужії, чи свої
На заваді стали.
А тоді в журбі живуть,
В муках з ким попало
Та в серцях любов несуть
З тими, що не стало.
Тож не пхайте ви носи,
Де не ваше діло.
Ваші зайві голоси
Гублять душу й тіло.
Життя
Життя складається зі слів
Та бід, що пруть з усіх боків,
Та дум, багатих на заскоки,
Про те, чого нема допоки.
З самообману від любові,
Де родич жінці – чорт по крові,
А ще з дурної голови,
Тому хоч парся, хоч живи!
Сонечко
Про тебе думка воскресає –
Лягаю спати чи встаю.
Умовність віру не питає:
У пеклі буду чи в раю?
Межі закоханість не має,
Не скраде простір, ані час.
Лиш душу туга огортає,
Що довгі верстви поміж нас.
Але мені завжди приємно
Постійно знати, що ти є.
Без тебе, сонечко, так щемно,
Що серце іноді стає…
Не розумію
Відпусти мене, кохання, не держи!
Моє серце від розлуки збережи!
Бо не видно ані краю, ні кінця
Тій стежині, що приводить до вінця.
А вода шумить бурхливо, як вітряк.
Що кричиш? Не зрозуміти. Ні чи так?
Ти стоїш на тому березі ріки,
Відлітають, наче в марево, роки.