Г. Стеценко «Роменська Божа Матір» (Роменська мадонна)

Музейна перлина

Ікона Роменської Божої Матері створена нашим земляком Г.А.Стеценком. У сповідних книгах роменських церков по фонду Духовної консисторії за 1767 р. є запис: «…в Ромнах Григорій Андрійович Стеценко, 1710 року народження, проживав у парафії Вознесенської церкви у власному домі». Він був одружений з Оленою Дмитрівною і мав дітей: Ганну, Варвару і Антонія. Григорій Стеценко довгий час працював придворним живописцем гетьмана Кирила Розумовського. У 1742 році виконував настінні розписи будинку Розумовських у садибі Покорщина в Козельці. У 1752 році Григорій Андрійович переїхав до Глухова, де писав картини та ікони для палаців, а також театральні декорації для приватного театру Розумовських.
Вершиною творчості Стеценка-монументаліста є іконостас собору в м. Почеп, виконаний у стилі українського бароко. В біблійних сюжетах ікон художник зображував народні типи. Його церковний живопис – скоріше світський, ніж духовний. Митця приваблюють людські образи, барвистий східний одяг, блиск коштовностей. Коли робота була завершена і Стеценко хотів одержати у замовників (місцевої влади і духовенства) належні йому гроші, ті не лише не заплатили, згідно з контрактом, а побили і кинули до тюрми.
Після 1765 року Григорій Андрійович Стеценко, розчарований і пригнічений, повернувся у рідне місто Ромни. Тут він займається портретами сучасників, іконами. Визнаючи непересічний талант, земляки присвоїли йому чин значкового товариша Лубенського полку. В цей період і був створена знаменита «Роменська Божа Матір» (часто його називають «Роменська Мадонна», що підкреслює саме світськість, неканонічність цього образу). Як писав у своїй книзі «Подих давнини глибокої» дослідник творчості Стеценка П.Мусієнко: «Роменська Мадонна – це узагальнений образ молодої матері, але, безперечно, вона була змальована з реальної жінки. Є підстави гадати, що то була місцева знатна козачка Марія Маркевич. На користь такого припущення говорить те, що ікона висіла в соборі над місцем поховання цієї жінки. Що художник малював з натури, свідчить і місцеве вбрання: яскраво-червоний кунтуш, біла українська сорочка, яку видно з-під синьої сукні. Комір зав’язано червоною стрічечкою, на голові барвиста хустина. Виразно показано і дитя в довгій сорочечці (теж місцевого крою)». Ікона потрапила до Роменського музею 10 листопада 1932 року з Святодухівського собору, де вона висіла над місцем поховання Марії Маркевич.
Взагалі, багато того, що ми знаємо про цю ікону, про визначного митця епохи Українського Відродження Г.А.Стеценка, дійшло до нас завдяки титанічній, подвижницькій праці нашого земляка Пантелеймона Мусієнка. Саме він відкрив для нас невідомий, дуже пошкоджений шедевр живопису, що потребував негайної реставрації, і дослідив біографію її автора. Знайшов П. Мусієнко і запис про смерть художника. У метричній книзі за 1781 рік написано: «Місяця лютого 11-го числа упокоївся значковий товариш Григорій Стеценко з покаянням».
Удруге рятували «Роменську Мадонну» від пошкоджень у Державній науково-дослідницькій реставраційній майстерні. Отже, з 1932 року і до цього часу ікона Роменської Божої Матері постійно перебуває у мистецькій колекції Роменського краєзнавчого музею. За винятком тих декількох разів, коли святиня знаходилася на реставрації або ставала окрасою виставок «Духовні обереги Сумщини», які проходили у Сумському обласному краєзнавчому музеї. Зараз образ Роменської Богородиці виставлений в експозиції Роменського краєзнавчого музею і всі бажаючі можуть його побачити.
Оксана Федько, старший науковий співробітник науково-експозиційного відділу Роменського краєзнавчого музею.

Творець Роменської Мадонни.
Він творив, забувши про все на світі, захопившись своєю роботою, пильно придивляючись до полотна, на якому все чіткіше і яскравіше вимальовувалось жіноче обличчя. Через широко прочинене вікно до кімнати зазирало почервоніле від денної втоми сонце, долітали від річки перші перегуки весняних солов’їв, які щедро розтрушували над містом золоті передзвони своїх пісень, що потопали в теплому снігу весняного квіту.
Художник на мить прикривав повіки – і йому відразу ж ввижалася рідна ненька, її теплі заспокійливі долоні, тихий і ніжний голос, ласкаві блакитні очі, в яких зорилися любов і добро. Щемний біль заповзав до серця, розливався по всьому тілу, та так, що й солов’їв переставав чути, і все навколишнє немов переставало існувати і кудись спроквола відпливало…
Митець малював свою мадонну, котра уособлювала в собі його незабутню неньку, його милу дружину, всіх жінок його рідної України – люблячих, відданих, ніжних і чарівних своєю степовою вродою і завжди готових до самопожертви. Рука художника легко і впевнено виписувала кожну деталь – і на полотні вимальовувався образ жінки, сповненої глибоких почуттів материнства, спокійної і тихої величі, затаєної напруги.
Коли ікону було завершено, то перед ним постало величне і вражаюче зображення Богоматері, котра віддала людству свого сина, аби цією тяжкою материнською жертвою врятувати від загибелі цілий світ, сповнений зла і жорстокості. Геній митця вийшов за рамки буденності і в образі жінки він зумів показати кращі риси всіх матерів: внутрішню красу і велич, ніжність і щедрість, доброту материнського серця…
Минули роки, десятиліття, століття… Бурхливі і неспокійні, сповнені тривоги, радості і болю, мрій і розпуки. А образ Богоматері і нині зачаровує людей, приваблює до себе глибоким внутрішнім змістом, нев’янучою красою і таїною. То ж не дивно: щоб полюбуватися картиною, побути віч-на-віч із Роменською Божою Матінкою, приїздять до Роменського краєзнавчого музею шанувальники мистецтва з багатьох куточків України, а ще приходять віряни і довго чатують біля неї, сповідуючи їй свої болі і надії, прохаючи у неї допомоги і захисту…
І тепер мало вже хто знає, що авторство ікони, про яку йде мова, довгий час було невідоме, що саме з нею пов’язане повернення із небуття імені відомого нині талановитого художника ХVIII століття Григорія Андрійовича Стеценка.
Ми інколи мало задумуємося над змістом копіткої роботи дослідника-мистецтвознавця, котрий із багатьох джерел вибирає потрібні скалки істини, відшукує з-поміж століть, подій, документів ті відомості, що становлять інтерес для науки про мистецтво, про забутих митців, повертає народу його втрачені художні скарби. Коли я роздумую над цим, то обов’язково згадую добру людину, висококваліфікованого мистецтвознавця і невтомного шукача маловідомого і забутого ¬– нашого земляка-роменця Пантелеймона Ничипоровича Мусієнка, діяльність котрого полишила помітний слід в історії українського мистецтва. Бо за те, що українській культурі повернуто ще одне ім’я талановитого майстра пензля, ми повинні бути вдячними саме нашому землякові. Сам же П.Н. Мусієнко зазначав, що роботу дослідника «можна часом прирівняти до пошуків золотої піщинки в купі звичайного піску».
Пантелеймон Мусієнко провів копітке дослідження, опрацювавши відповідні фонди багатьох художніх музеїв, словників і довідників, безліч мистецтвознавчих публікацій, перегорнув сотні аркушів архівних документів. Пошук, розпочатий у Роменському краєзнавчому музеї, привів його до справ Генеральної військової канцелярії, згодом – до справ роменських церков духовної консисторії. А в Державному архіві Сумської області дослідник віднайшов документи, що свідчили про точну дату смерті художника – на той час вже значкового товариша Лубенського полку. Він встановив, що картина «Роменська мадонна» (саме так умовно назвав дослідник ікону) належить пензлю Григорія Стеценка, котрий народився в нашому місті, що тоді адміністративно входило до складу Лубенського полку.
Безперечно, Григорій Стеценко був непересічним художником і слава про нього як про талановитого митця сягала далеко за межі рідного краю. Додамо, що в той час наше прадавнє містечко славилося по всій Лівобічній Україні не лише своїми багатолюдними ярмарками, але й як одне із культурно-мистецьких осередків, і було відоме своїми гончарами, золотарями, кобзарями тощо. Тому нічого не було дивного в тому, що 1742 року талановитого живописця запрошують виконати художні роботи в будинку графа Розумовського в його садибі «Покорщина» в місті Козельці, що на Чернігівщині.
1752 року митець переїздить до Глухова, стає придворним художником гетьмана Розумовського, прикрашає гетьманську резиденцію, пише картини, портрети, ікони. Із кращих робіт глухівського періоду життя і творчості нашого земляка є портрети Н. Розумовської (зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва), Олексія та Кирила Розумовських (зберігається в Державному історичному музеї України), в яких парадність поєднується з психологічною виразністю. А розпис іконостасу собору в м. Почепі (нині Брянської області Російської Федерації) став вершиною творчості Григорія Стеценка-монументаліста. Його було виконано в стилі українського бароко.
Слід зазначити ще одне: творчість Григорія Стеценка відіграла помітну роль і в становленні та розвитку українського театрального мистецтва. Талановитий майстер з народу відповідав за декорації та оформлення сцени глухівського театру Кирила Розумовського. Цей заклад був важливим театральним осередком на Україні. Зазначимо, що на сцені гетьманського театру ставились трагедії Есхіла, комедії Мольєра, одноактні п’єси українською і російською мовами, що, в основному, надходили до української столиці від студентів Київської академії.
Звичайно, ще багато білих плям залишається в життєписі і творчості нашого земляка, ще багато його невідомих і маловідомих творів чекають на своїх дослідників, на шукачів мистецьких скарбів. Хочеться вірити, що вони обов’язково з’являться, що розкриють нам нові грані мистецького небосхилу Григорія Стеценка, секрети його мистецької спадщини, що пройшла сувору мистецтвознавчу експертизу майже трьох століть.
Григорій Діброва, краєзнавець.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *