Мати й дитя

МАМИНА МОЛИТВА

БУЛИ У МАМИ ДВА СИНОЧКИ

Росли у мами два синочки,
Міцні, біляві, як грибочки.
Матуся вчила діток жити:
Допомагати і дружити.

Та розійшлись синочки з дому,
Хоча бували часто в ньому.
Раділа мама їхній долі:
У них всього було доволі.

Та забурлило у народі.
Злобу і лють спинити й годі.
Слов’янськ палає, міни рвуться
На смерть бійці жорстоко б’ються.

І старший бачить Ваню-брата,
Як направляє автомата.
Вирує лютий бій довкола…
– Ти не стріляй! Я ж брат Микола!

Туман розвіявся в долині.
Ростуть в ній квіти сині-сині.
Лежить Микола – в нього очі,
Як зорі згаслі серед ночі!

Підбіг Іван – мерці навколо…
– Невже це братик мій Микола?!
Упав на груди і ридає.
Що скаже мамі, він не знає.

Сини із Заходу і Сходу!
Ви ж діти нашого народу.
І Батьківщина в нас єдина –
Це люба й мила Україна.

Щодня молюсь святому Богу:
– Вкажи, Небесний, нам дорогу,
Щоб зажили у мирі люди,
Нехай печалі в нас не буде.

МАМИНА МОЛИТВА

Щоночі зорі дивляться у вікна хати.
Край столу знов сидить сумна, змарніла мати.
Журба з печаллю всілись на чоло:
Дзвінка від сина тиждень не було.

Думки шугають, б’ються птахами у скронях,
А матінка все держить телефон в долонях.
І набирає номер повсякчас,
Та чує оператора щораз:

«Ваш абонент не може знов дзвінка прийняти.
Передзвоніть! Ще можна СМС послати».
Вже жаром голову печуть думки,
А з телефону лиш звучать гудки.

У відчаї благає, просить Бога мати:
Її кровиночку- дитя оберігати.
В цей час лежав синок у бліндажі,
Де смерть з життям боролись на межі.

Напевно, сильна мамина була молитва.
Життя перемогло! Скінчилась люта битва.
Почув синок крізь марево дзвінок
І рідної матусі голосок.

«Я не дзвонив, бо телефон мій розрядився.
Пробач! Зі святом привітати запізнився.
У гості незабаром ти чекай,
З війни мене, рідненька, зустрічай».
Від радості матуся плаче і сміється,
І темінь ночі розповзлась уже, здається.
Молитву шепчуть мамині вуста,
Вона у неї щира і проста.

Молитва материнська береже хай сина,
Щоб на війні не згинула її дитина.
Вертаються додому хай сини,
Щоб рід людський продовжили вони.

НЕ ПРОШУ БАГАТО

Неймовірна надворі спекота.
Від журби вже не йде і робота.
Думка серце жіноче тривожить:
Додзвонитись до Кості не може.

Як воює? Чи рани не має?
Вона так його любить, чекає!
Хоче радісну звістку сказати:
Скоро буде синочка він мати.

Припікає небесне світило.
Потемніло в очах, занудило.
Як стеблинка на сонці, зів’яла
І на скошені трави упала.

Увижається степ якимсь дивом.
Це ж донецький! Заслало скрізь димом…
А в диму її Костик коханий,
Такий милий, єдиний, жаданий.

Простягає до неї він руки,
А в очах стільки смутку і муки.
Та ось раптом у небо піднявся,
З білим Ангелом міцно обнявся.

Закричала… І очі відкрила,
На колінах знов Бога молила:
– Не прошу, святий Боже, багато:
До синочка хай вернеться тато!

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *