Пахне призьба
Пахне призьба свіжою глиною,
З бовдура дим ковиля,
Мама ідуть з диво-жоржиною,
Літо знімає бриля.
Сяє сонце, ні хмарки, ні вітру.
Боже, яка ж то краса!
Сир через верх – повна макітра,
З покутя… пряжка звиса.
Котить рипом кобила гарбичку,
Дні на галоп віддаля.
Всохла груша, на пагорбі, дичка.
–Цццц, чуєте, плаче маля…
Мама Марія
Задивляюся в очі матусі,
У безхмарності їх чистоту…
І тихенько на душу молюся,
Що побачив у вас золоту.
Мамо рідна, яка ж ви хороша!
Схилю голову вам на плече.
Старість давить, ох, клята ця ноша,
І у грудях від болю пече.
Але ви, найрідніша у світі,
Що планета – це крихта від вас.
А ім’я ваше — сонечко в квіті,
Безкінечність, вічності час.
Пригадалась мені колиска…
Пригадалась мені колиска,
Що гойдалася під сволочком,
Велика із ложкою миска,
Глиняний глечик із молочком.
Пироги бабусині — сонце,
Та й вони, наче ружа, цвіли,
Жоржини сміялись в віконце:
«Здоровенькі, хазяї, були!»
Колихали плачі малого,
З пелюшок аж вискакував той…
І долі просили в Самого
І в безнадії чулося: «Ой!»
Пригадалось далеке, рідне,
Наче тужливе оте: «курли».
Біля вікна жоржина квітне
Та бабуся уже відцвіли…
Хіба ж я винен…
Хіба ж я винен, що родився на селі,
Що Бог уклав у руки плуга.
Що рід мій солов’ї та журавлі
Та ще коня тримаю я за друга.
Хіба ж я винен, що земля для мене мати,
А хліб святий – це батька доброта…
Я чесно жив, не змурував палати.
Моя садиба в сонці – золота.
Хіба ж я винен, що державні люди
З давен прадавніх і до тепер
Село ножем, безжально, в груди…
Хіба ж я винен, що і досі ще не вмер.
Хіба ж я винен, що природа схильна
Кохать по-справжньому своїх дітей.
Хіба ж я винен, що людина сильна,
Лиш та, в якої не повітря, а любов
виплескує з грудей.