Кривошеєва Ольга Феодосіївна

Кривошеєва Ольга Феодосіївна

Портрет Ольги Кривошеєвої (робота художника Василя Перепечая, 1947р.) Власність Р.Ф.Кривошеєва, Москва. Василь Перепечай – талановитий художник, мешкав у Ромнах (в районі сучасної пожежної частини).

Буд. №12 по вул. Коржівській, в якому жила родина Кривошеєвих
Буд. №12 по вул. Коржівській, в якому жила родина Кривошеєвих

Вічно юна художниця.
Імені цієї художниці нема не те, що у будь-якій книжці, будь-якому виданні, що коли-небудь виходило на території Сумщини… Але навіть у музеї рідної школи, в якій вона навчалась і зростала. Нині це ЗОШ № 11.
У зразковому «Музеї історії школи», створеному чи не вперше в Україні й відкритому 9 травня 1990 р. ( насправді він діяв значно раніше), жодна деталь, жоден експонат чи предмет не нагадує про її земне буття.
І тільки скромна могилка на Старому Центральному кладовищі, що по вул. Дудіна, дивує випадкових перехожих та поодиноких відвідувачів. Розташована вона за метрів 30 на схід від напівзруйнованої каплички-усипальниці (єдиної на цьому давньому цвинтарі).
Чому так рано опинилась юна художниця, Ольга Феодосіївна Кривошеєва, в такому сумному місці? Цілком однозначно відповісти не легко.
Краще сказати про інше: своїм яскравим життям, як палаючий факел, що освітлює шлях, і своєю трагічною смертю юна художниця вплинула на життєвий вибір та моральний стан, можливо, багатьох роменців. Насамперед, майбутніх художників та співаків.
З ранніх років Оля, як і брат Ростик ( молодший за неї на 2 роки), росли дивовижно життєрадісними, веселими, активними, товариськими дітьми. І це незважаючи на ранню втрату батька (що помер від черевного тифу), різні нестатки та злидні. При цьому вони виявляли різноманітні таланти й уподобання. В школі Оля навчалась дуже добре, і багато вільного часу (поза домашніми обов’язками) присвячувала заняттю мистецтвами.
У школі в той час панувала висока творча атмосфера, яка була створена визначними людьми краю (й України), що волею різних обставин якийсь час працювали в цьому закладі. Це скульптор, драматург й кінорежисер Іван Петрович Кавалерідзе, художник-живописець Віктор Михайлович Коровчинський та ряд інших, менш відомих, але дуже цікавих викладачів. Сам А.Т.Воликівський очолював не лише хор (в школі і в місті), але й проводив по класах уроки музики.
Андрій Титович, дізнавшись, що дівчина захоплюється ще й малюванням, не лише не перечив, а й намагався допомогти своїми порадами. З початком війни сім’я Кривошеєвих залишилась у місті; її становище було дуже скрутним, насамперед, матеріально. Діти змушені були шукати роботу. Ростик влаштувався в депо, однак не на довго. Оля зразу ж оформилась на роботу у щойно засновану іконописну майстерню: з відступом Червоної армії населення повсюдно відкривало церкви, наверталось до віри. Тому виник великий попит на ікони та різне церковне начиння.
Із вигнанням німецьких окупантів кмітливі художники об’єднались із фотографами й проголосили утворення артілі «20-річчя ВЛКСМ», яку в народі називали просто «художня майстерня». В ній працювало до 25 осіб, переважно зовсім молоді люди. Попит знову був значний, бо виникла нагальна потреба у великій кількості портретів радянських діячів, героїв, передовиків, новаторів, а також символіки та наочної агітації, та й церкви ще деякий час залишались відчиненими…
Восени 1943 р. з Узбекистану в Ромни прибув двоюрідний брат Олиної мами, Євфросинії Максимівни, Кирило, з дочками Клавдією та Зіною. Якийсь місяць вони змушені були мешкати у маленькій квартирі Кривошеєвих (однокімнатна, без комунальних зручностей [іл. №9, №8]). Клавдія також влаштувалась у майстерню, помічником художника.
На цей час Роменський народний хор імені Миколи Дмитровича Леонтовича, в якому, очевидно, співала й Оля, припинив свою діяльність, бо його керівник, А.Т.Воликівський, за те, що залишився на окупованій території з хором, був репресований. Тому Оля відтепер займалась лише малюванням. Доречно тут сказати, що Оленька була не лише життєрадісною, жартівливою, вічно усміхненою людиною (чим ніби заворожувала присутніх), але й дуже красивою дівчиною. Багато молодих хлопців просто упадали біля дівчини, претендуючи на її серце (і руку). Серед них був і Василь Перепечай, теж талановитий художник (мешкав в районі сучасної пожежки).
За наполяганням мами, Оля погодилась вийти заміж за Миколу Бачуріна, офіцера, уродженця Підмосков’я, з яким вона познайомилась в 1945 р. на вечірці.
Вийшовши заміж, Оля покинула роботу в майстерні, навідуючись туди тільки «по святах», до своїх найкращих друзів. Припинила свої заняття малюванням і дома. Це схвилювало всіх працівників майстерні. І тому, віддаючи належне таланту Олі, старші товариші й колеги стали умовляти її (і маму) вступати до одного з вищих навчальних мистецьких закладів. Тим більше, що повоєнне життя потроху налагоджувалось. Оля ж тривалий час вагалась… Нарешті, згода була отримана. Почесну місію ескорту Ольги до Києва взяло на себе подружжя художників Дубінчуків, Віктор й Тамара, разом з ними поїхав і брат Ростислав, що саме в цей час прибув у відпустку зі служби в армії.
Йшов серпень 1947 р. Виявилось, що в Київському художньому інституті (де завжди були невеликі набори і високі конкурси) вступні іспити вже давно завершились, і контингент студентів вже був набраний. Оглянувши роботи Олі та поговоривши з юною художницею, там порадили вступити на відділення дизайну, яке мало близьку програму до відділень, що діяли в художньому інституті. (Це відділення працювало, здається, при Київському будівельному інституті). Коли там провели співбесіду з Ольгою, подивились на її малюнки та послухали роменських «прочан», то зарахували її відразу ж на другий курс.
Щасливе подружжя Дубінчуків з Ростиславом поверталось до Ромен вже без Ольги, але з переможним виглядом в очах (і на устах). Як це буває в добрих родинах і гарних громадах в Україні, всі щиро раділи за Олю. Всі бажали (заочно) їй великих успіхів і всі нетерпляче чекали першого повернення невгамовної веселунки, уже в ранзі студентки.

Могила Ольги Кривошеєвої
Могила Ольги Кривошеєвої

Приїзд був перший – і останній. Надвечір по приїзду Оля відчула різкий біль в животі. Мужня дівчина вміла стримувати біль, і коли прощалась з молодшим братом, на порозі лікарні, то стиснула його за плечі, сказавши: чекайте мене, я швидко повернусь. Всі підозрювали приступ апендициту. Всі пам’ятали, що в роки недавньої війни, бувало, й медсестри брались за подібні операції, і не без успіху. Але відомий в місті хірург М. із цим, здавалось би, зовсім простим завданням не справився. Ольга загинула від перитоніту.
Ховали Олю при небаченому ще в місті сходженні людей. Багато хто знав її, як чудову співачку, улюбленицю Воликівського. Не менше знали, як талановиту художницю, що подавала великі надії. Чимало знали по давньому й добре знаному в краї роду Кривошеїв (козацьке прізвище «Кривошей» Євфросинія Максимівна, із бахмацького роду Шитюків, змінила на «Кривошеєв» в середині 1930-х років під тиском відомих обставин). Дівчата в місті цінували Олю як зразкову компанійську дівчину, що своїм невгамовним темпераментом й оптимізмом, веселими витівками й жартами завжди магнетизувала людей. Хлопці, парубки міста прощались із незрівнянною красунею.
Серед тих, хто проводив Олю в останню путь, були і її найближчі друзі. В тім числі і Клавдія, подруга, сестра та колега (по майстерні) Олі, із своїм другом Михайлом (який в 1945 р. прийшов в майстерню).
Ярослав Стрипко, краєзнавець

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *