Раковський Михайло Павлович

Раковський Михайло Павлович

М.Раковський(праворуч) з дружиною та друзями у м.Ромни
М.Раковський(праворуч) з дружиною та друзями у м.Ромни

(1924 – 2000)
Народився 14 січня 1924 року в с. Засулля Сумської області в родині службовця. Закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва (1955).
З 1960 р. – художник-постановник Київської кіностудії ім. О. П. Довженка.
Оформив стрічки: «Веселка», (1959); у співавторстві з О. Кудрею – «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені», «Радість моя» (1962), «Тіні забутих предків» (1964), «Хто повернеться — долюбить» (1966), «Білі хмари» (1968), «Вулиця тринадцяти тополь» (1969), «Захар Беркут» (1971); у співавторстві – «Пропала грамота» (1972); у співавторстві – «Вогонь» (1973), «Біле коло» (1974), «Дивитися в очі…» (1975), «Така вона, гра» (1976), «Рідні». (1977, т/фільм, 2 серії),

Кіноафіша до фільму «Тіні забутих предків»
Кіноафіша до фільму
«Тіні забутих предків»

«Любаша» (1978), «Гонки по вертикалі» (1982, т/фільм, 3 серії), «Легенда про безсмертя» (1985); у співавторстві – «Платон мені друг» (1986), «Таємниці святого Юра», «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура» (1988), «Відвідування» (1989) та ін.
Був членом Національної спілки кінематографістів України.

Забутий Художник.
Михайло Раковський теж мав неабиякий хист до малювання. Проте, за своїм характером, належав до людей, яких треба підштовхувати, енергійно спонукати до кардинальних дій. Трагічна смерть Олі та наполягання Клави досягли своєї мети: Михайло став студентом художнього інституту, проте не відразу і не в Києві (як це й досі твердять десятки роменців, що добре пам’ятають Михайла).

Кіноафіша до фільму «Захар Беркут»
Кіноафіша до фільму «Захар Беркут»

Навчання у Львові, без жодного сумніву, справило вирішальний вплив на свідомість юнака, адже в цей час на Львівщині активно діяла УПА, а на духовному поприщі успішно творили справжні корифеї української культури та мистецтва. Все це для художника мало особливе значення, бо, як твердить старший товариш Михайла, С.М.Пишний (1923р.нар.), батько його був етнічним поляком. В Києві Михайло опинився, звичайно, під впливом своєї енергійної дружини, красуні Клавдії. Вже в 1961 р. Михайло із Сергієм (Параджановим) виступили із спільною роботою, художнім кінофільмом із симптоматичною назвою «Українська рапсодія». З того часу теплі, дружні стосунки не покидали двох митців, фактично, аж до смерті С.Й.Параджанова. Далі була вже згадана вище «Квітка на камені», потім їхній вершинний витвір, «Тіні забутих предків», в якому наш «галичанин» (за студентською біографією) Михайло був гідним співтворцем, колегою та порадником великого Маестро.

Фотогурток Роменської школи №2, 1938р. Праворуч у 2-у ряду – очевидно, майбутній Художник- М.Раковський, ліворуч у 1-у ряду – Л.Ц.Струтинський. Публікується вперше. Власність Е.Л.Струтинської-Стрипко, м.Ромни.
Фотогурток Роменської школи №2, 1938р. Праворуч у 2-у ряду – очевидно, майбутній Художник- М.Раковський, ліворуч у 1-у ряду – Л.Ц.Струтинський.
Публікується вперше.
Власність Е.Л.Струтинської-Стрипко, м.Ромни.

Стосунки між двома митцями стали особливо важливими для Параджанова, коли його покинула дружина, забравши з собою синочка, а Михайло з Клавою отримали, нарешті, таку довгожданну трикімнатну кооперативну квартиру по вул. Затонського, 18а. І для Маестро, і для інших численних друзів ця квартира стала завжди гостинним, тихим і затишним прихистком, справжньою гаванню для змореної (а то й зболеної) душі. Для роменців це була ще й «перевалочна база», де можна було зупинитись, відпочити, пообідати, переночувати…
Не раз в художника бував його роменський друг – ще із шкільної парти, теж художник (аматор; між іншим, навчався трошки у самого Михайла Раковського), Леонід Цеславович Струтинський. Завжди гостинний, добрий і лагідний господар зустрічав його словами: «Ну, Льоня, тепер ти поживеш у нас, як в себе дома» (бо поруч із будинком була автозупинка, яка, можливо, ще й досі називається «вул. Струтинського»).
Друге і третє ув’язнення Параджанова стали важкими ударами для Михайла, його родини та численних друзів… Це позначилось і на його творчості. Смертельна недуга Митця майже збіглась із стрімко прогресуючою хворобою безмежно коханої дружини Клавдії (недуга така ж, як і в Параджанова; вони й пішли з життя одне за одним). Залишившись самотнім, Михайло став зовсім безпорадним, недоглянутим, глибоко пригніченим, відійшовши від всякої творчості. Побачивши це, дочка Тетяна, що вже облаштувалась з чоловіком у Німеччині, забрала батька до себе. Та на чужині він почувався ще більш пригніченим.
Невимовна туга за Батьківщиною, за рідним краєм, за друзями й родичами й померлою передчасно дружиною нещадно сушила душу Художника. Про це відомо із його листування з Л.Ц.Струтинським, С.М.Пишним та з поодиноких телефонних дзвінків. Він майже нічого не творив. І тільки один епізод, здавалось би, пожвавив його життя. Хтось із німців, дізнавшись, що в місті (Вупперталь) мешкає один із творців «Тіней забутих предків», порадив мерові скористатись із факту проживання Художника, замовивши йому велике полотно… Про цей епізод дочка Тетяна розповіла (по телефону) Р.Ф.Кривошеєву. Проте надалі зв’язки роменців з художником обірвались. Останній лист Л.Ц.Струтинського повернувся із позначкою: особа за даною адресою не проживає. 10 листопада 2000 р. Художник відійшов у вічність.
Про нього немає жодної згадки у жодному з видань Сумщини та Ромен, в найповніших друкованих виданнях України. Навіть на сайті Львівської Національної академії мистецтв у списку «Видатні випускники», де названо 18 не таких вже й гучних імен, прізвища нашого Художника немає [9,]. Відсутнє воно в експозиції Роменського краєзнавчого музею (Сумського, здається, також). Причина – «відсутність матеріалів». Під осінь 1989 р. до Роменського музею несподівано завітали Є.М.Кривошеєва (їй вже було під 90 років), Л.Ц.Струтинський та наш Художник. Ініціатором візиту був Струтинський, який завжди вважав, що найкращі твори будь-якого художника повинні бути в державних музеях (свою позицію він підтверджував особистим прикладом, подарувавши п’ять своїх полотен Роменському – із власної ініціативи, а два – Київському музеєві Івана Макаровича Гончара – на прохання цього музею).
Ярослав Стрипко, краєзнавець

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *