Кислиця
Ти знов говориш про столицю
Про ніч, про Місячну сонату.
А я люблю оцю кислицю,
Що підпирає нашу хату.
Ти вже нераз казав: ,,Зрубати.
Старезна – шкодувати годі”.
І сердевся дідусь: ,,Чубатий,
А голова порожня, вроді…”
В очах у діда квітень вицвів,
Йому що просо, що левкої.
Та кожен ранок він кислицю
Голубить доброю рукою.
Така любов чи просто звичка?
Як і дідусь я ревно стежу,
Щоб, осипаючись, кислички
Не розбивалися об стежку.
А прийде ніч, і вкотре сниться:
Стою – розгублене дівчатко,
А повз нахилену кислицю
Пішов мій батько. Тато, Татко….
Плечем торкнувся віт розлогих…
Тоненько хвіртка пропищала…
І покотилося під ноги
Зелене яблучко прощання.
* * *
Виростаю, як заспів полів і лугів,
За людей вболіваю, за трави і гори,
Як ріка, що прорвала кільце берегів,
Я й за обрієм світлі відкрию простори.
Безконечного пошуку мудрість збагну,
У стежині знайду передмову польоту.
Земле рідна моя, в неоплатнім боргу
Я за кожну краплинку твоєї щедроти.
* * *
Минуле так розтерзане війною,
Така тривога у його очах,
Бо досі світ від згарищ не прочах
Над обелісків чорною стіною.
І я – то наречена, то вдова,
А то старенька і не дужа мати.
Я жду солдата, вірно жду солдата,
Хоч і надії жодної нема.
Буває, не під силу мені все це,
Але ховаю тугу свою вперто,
Бо притулюсь лицем до постаменту
І чую, як пульсує в ньому серце.
* * *
А Київ спить
Спокійно, як ніколи.
І вулиці мовчать всезрячими очима.
Та тільки ти скажи, куди пішов Тичина
З цього осиротілого балкона?
Отак ідуть.
Над смертю, над віками,
Гарячим серцем спалюють байдужість,
Щоб кожен крок переростав у мужність
І жито пробивалося крізь камінь.
Болять мені любов моя і пам’ять,
Балкон оцей – нев’янучою долею,
Де сиві скроні, стиснені долонями,
Народжували віршів дивний спалах.
* * *
…Стоїть село в намистечку криниць,
Таке рясне, мережане росою,
Чи це було сьогодні, чи колись?
Чи піснею було, а чи сльозою?
Ступила я на згорблений поріг
В холодну осінь, паморозну й сиву,
І потім стільки днів мене беріг
Далекий дім старенької Фросини,
Де з фотографій зводився солдат.
– Ну що розкисла! Теж мені малеча…
А ми не знали, що таке ,,назад”,
Коли від втоми опускались плечі.
Чуєш, був такий бій, як смерч,
Земля від вогню плакала.
Рота стояла моя на смерть
Під громовими атаками.
Здавалося, мертвий, і той стріляв,
Бо є таке слово ,,треба”.
Розорано-чорне, немов рілля,
Висіло над нами небо.
І раптом світ похитнувся, стих,
Зімкнувся над головою.
Мамо моя, Батьківщино, прости…
…Ні болю уже ні бою.
Знаєш, оце пригадався вальс,
У клубі святковий вечір…
Та що ти плачеш? Зажди, стривай!
Ну, от… Я ж казав: малеча…
Коли мені хочеться впасти ниць,
Коли ні краплинки сили –
Я йду до села – у разку криниць
Провідать бабцю Фросину.
Бабусі
Обіцяла: приїду в грудні,
Тільки перші дихнуть морози.
Заболіли словами груди,
Як побачила ваші сльози.
Я не знала, що скільки вікон
Так відкрито повитріщаються,
Наче я прощаюсь навіки,
Навіки прощаюся.
Не прощаюсь.
Іду. Спасибі,
Що ви є і що вами дихає
Хата, стежка, кислиця, слива,
Наша вулиця тиха,
Де буваю і рідко, й мало
І караюся цим, пробачте.
Помилюсь, та назву вас мамою,
А ви знову заплачете.
Впала віхола, мов од пострілу
Сіра віхола, наче гуска.
Приїжджаю додому гостею,
Не назовсім, а у відпустку.
Не прощаюсь.
Іду.
Спасибі.