Счастлив тот, кто счастлив у себя дома.
Л. Толстой.
Знову просинаюся до світанку. Не хочеться змирятися з думкою, що це – ознака наступаючої старості. Та не мені першому, не мані останньому – доведеться. Так і бути, будемо шукати краще і в цьому становищі. Як подумати, життя завжди підкидало задачки не з простих. Всякого бувало і в юні роки, і в цвітучому віці, і в зрілості – сумувати без турбот не залишало часу. Якось рішав. Може, не кожного разу вірно та успішно, але з віком та набутим досвідом рішучіше, краще та ефективніше. Коли таку тенденцію зумію втримати – то нема чого тут сумувати. Пороху в порохівниці ще знайдемо, так що підіймайся, друже, досить старечі думи думати! Весна на вулиці, сонечко скоро зійде!
Прохолодне повітря на веранді хотілося пити великими святковими келихами. До сходу сонця над ледь сіріючим виднокраєм, готуючись до нового дня, природа додивлялася найсолодші сни у священній тиші. Ні вітерець не потурбує пахучі бруньками гілочки, ні горобчиха під стріхою не шумне, пригортаючи під теплі крильця картаті яєчка, ні сторожкий пес у сусідньому дворі не дзеленькне цепом. Навіть потяг на путях, що о двадцятій по півночі свистком подає сигнали точного часу – і той, мабуть, задрімав десь на полустанку. Здається, час зупиняється в такі хвилини, і хочеться молитися беззвучно, в глибині душі. Кому і про що? У кожного свій Бог і своя молитва…
Аж здригнувся, скидаючи невільне відчуття вічності та покою, яке заполонило було до краю:
– Ка-а-ах! Ка-а-ах! Ка-а-ах! – урочисто, радісно, з таким дзвінким щастям у голосі, що аж очі засвербіли! Та посвист крил у нетривкій уже темряві над головою. Що за пісня, які ангели посміли так голосно порушити недоторканну передранкову тишу? Ледь розпізнав: та це ж дикі качечки повертаються з вирію! Скільки живу – ніколи й подумати не міг, що сіреньке полохливе створіння, яке непомітно мешкає на недалекому ставочку, здатне на такі емоції, вміє розбурхати і в людському серці таке, що і слів не підбереш…
Світ вибухнув піснею! Здавалося, вона тільки чекала перших заспівувачів, потім задзвеніла так яскраво, таким злитим акордом, таким могутнім хором – ледве втримався, щоб і самому не приєднатися. А може, і варто було? Тоненько, привітно посвистували синички, що зимували у кроні високого клена. Дятлик, у святковому червоному картузику, з доброзичливими гаслами вибивав дзьобом вітальний марш. Прибулі вчора з Африки шпаки на час примирилися з горобцями в битві за місця у шпаківнях; більше того – ледь не в один голос з конкурентами вели свою високу партію в хорі, між іншим, ділячись з качками яскравими спогадами про дальній путь. Сороки з сойками зняли дружній ґвалт на вершинах тополь, а галки з воронами оточили почесним ескортом, химерною прозорою хмаркою з галасом в’ючись у рожевіючому небі навколо качиного клину, що йшов на посадку на дзеркало урочисто срібної, гостинно прозорої води. Навіть торішній жовтий очерет без усякого вітру щось ніжно шепотів прибулим…
Вдома!
Як добре я знаю значення цього слова після далекої дороги, важкої подорожі та випробування розлукою. Сам нещодавно повернувся, і маленьких птахів, що зморено завершували політ, вітаю, як своїх добрих знайомих. Доводилося нам бачитися не тільки в рідних гостинних краях. Тим більша радість від зустрічі нинішньої. Долетіли…
На морі була буря. Великий корабель здіймало та кидало могутніми хвилями так, що скрипіло залізо. Ніби-то й звично, та мало приємного тим людям, що вдивлялися в чорно-фіолетові клоччя туману. Заряди холодної води з жорстким вітром випробовували міцність металу та скла, а може й нас самих. Вечоріло, і ніч очікувалася безсонна. А з останнім випадковим променем сонця, що прорвався крізь низькі хмари, на палубу не сіла – впала зграя птахів. Сотні знеможених маленьких тілець примостилися на щоглах, бортах – де прийдеться. Морякам не в дивину такі пасажири. Спасіння на морі терплячих біду – це закон. Ми б і раді були відчинити герметичні двері до теплих приміщень, надати зернят і попити, та й курс у нас попутній – до рідного порту. Але у вільних диких істот свої закони життя, а вже у дальніх перелітах… Ніколи й крихти не прийме з чужої руки, з жаги пропаде – ані краплі. Замерзне на смерть, та не піде у теплу пастку – так ми, люди, мабуть себе міцно зарекомендували цим незалежним та гордим створінням. Соромно і боляче було, коли не менш бурним ранком вони знялися на крила та й розчинилися у буйному мороку. Малесенькі живі цяточки в безкрайньому небі над нескінченним морем – істоти, яким по силам долати такі стихії, що не кожній людині з машинами впоратися. А на палубі залишилися кілька десятків тих із них, для кого цей політ став останнім. Скільки ж вас гине на цій непосильній дорозі, що веде вас від ситих теплих країв до того непримітного ставочка, ледь звільненого від криги коротким літнім міжсезонням? Скажу, бо знаю по собі: ота омріяна довгождана мить прибуття. Ота безмежна радість зустрічі, ота хвиля щастя, яка накриває всіх та все навколо тебе, ота хвилина єднання, коли нарешті всі зібралися отут, вдома! Різні, не завжди дружні й часто незгідні – але свої, рідні та єдині між собою та рідною землею. Благословенні будьте, перелітні птахи, за вашу вітальну пісню…
- N. B. Колись один знайомий запросив мене на осіннє полювання. На качок. Як я здержався… Аж в очах потемніло. За що? Для чого? Чи ти з голоду помираєш? Чи міцно спиш такими світанками? З чистою совістю? Проснися до сходу сонця та прислухайся до себе, людино…