Ми завантажуємося пізно ввечері. Їдемо двома машинами, кожна з причепом, а це означає, що привезти хлопцям можемо вдвічі більше. Намагаємося вмістити все, що отримали від щедрих роменців. У першу чергу – передачі солдатам від рідних та друзів. Потім – генератор, бензопили, теплий одяг, взуття, ковдри, каремати, спальники, а ще – величезну кількість шкарпеток, рукавичок, шапок, балаклав… Ліки, вітамінні набори з калини, лимонів та меду. А також безліч різних продуктів. У суботу – День захисника Вітчизни, їдемо вітати наших вояків, веземо святкові набори.Роменські жінки виготовили вареники, голубці, млинці з м’ясом та печінкою, запашне сало з часником, зо два десятки відерець із морквою по-корейськи та квашеною капустою. Багато солодощів, шоколадні пряники та зефір від Роменського заводу продтоварів.
Багажники та причепи «під зав’язку», салони вщерть запаковані, а Оксанка намагається вмістити ще й банки з консервацією, хлопці сваряться – обидві машини вже «на ободах». Останні побажання від друзів та благословення отця Димитрія. Цього разу він привіз бронежилети та наказав їх одягти. А ще кожна наша відправка має традицію: «по пиріжку» на дорогу, із самого початку вони стали нашим оберегом, адже спечені спеціально для волонтерів солдатськими матерями.
Попереду – довга дорога вночі, а також відчуття радості від зустрічі з нашими героями впереміш з хвилюванням від невідомості за завтрашній день.
Уранці наступного дня схід дивує величезною кількістю снігу. Дорогою з’являються блокпости, а разом з ними й напруження в повітрі. Війна… На блокпостах наші хлопці, у них зашкарублі руки, обвітрені обличчя, але такий мужній та впевнений погляд. Рідні, найкращі! Ми вітаємо їх зі святом та передаємо від роменців подарунки (шоколад, шкарпетки, рукавички, ліки від застуди). За потребою віддаємо теплий одяг.
Донецька область. «Орлине гніздо» під Горлівкою.Нещодавно, два тижні тому, були тут, але місцевість не впізнати: землю наче зорали величезним плугом, навкруги багато гільз та снарядів: напередодні були запеклі бої. Зараз тихо, електрики лагодять лінію електропередачі. Наші хлопці вже чекають. Ще коли збиралися та по телефону дізнавалися про потреби, вони просили … води, адже останнім часом просто топили сніг. Звичайно, виконали прохання, а також привезли теплий одяг, «тільняшки», набори продуктів. Уперше передали сухі борщі, які виготовили наші роменки. Уже коли приїду додому, зателефонує кухар Федя з Щастя та буде дякувати: «Безліч разів сам готував борщ та куштував інші, але борщ по-роменськи – найсмачніший!». А для нас найбільше щастя, коли хлопці задоволені! Прямуємо далі.
Костянтинівка. Нас зустрічають двоє юнаків, на вигляд років 19-20. Один із них знайшов мене сам – зателефонував. Ми познайомилися, потім, коли дізнавалася про його потреби, багато розмовляли.Тоді мені здавалося, що зі мною говорить мій одноліток, адже це були слова дорослої людини. Яке ж було моє здивування, коли побачила дитину, підлітка, який, на вигляд, щойно закінчив школу. Інший, такий самий, виявилося, живе зі мною поряд – у сусідньому будинку. Такі вони, наші воїни!
Краматорськ. Передачі віддавали по дорозі. Коли під’їхали, нас уже чекала машина прикордонників. Ми привезли інструмент для ремонту машин. Виявляється, крім одягу, взуття та всього іншого,не вистачає навіть викруток та звичайних ключів. Майор Олександр запросив на каву, але відмовились – немає часу. Щойно ми від’їхали, зателефонували хлопці з Дебальцевого: «Навіть не думайте їхати до нас, цілий день бої, обстрілюють із сьомої ранку». Вирішуємо, що Дебальцеве перенесемо на наступний день, та й темно вже.
За багато подорожей ми знайшли друзів серед місцевого населення, які щоразу гостинно зустрічають нас та безкоштовно надають житло для ночівлі. Наступного дня підйом о 5 ранку. Цього разу, щоб більше встигнути, вирішили розділитися на два маршрути. Перша група відправляється в бік Щастя, а ми все ж таки вирішуємо прорватися на Дебальцеве, хоч там ще гаряче. По дорозі близько Новоайдару віддаємо передачу.
Дебальцеве. Місто вражає: дороги розбиті, ще два тижні тому майже не пошкоджені будинки розрушено. Наша зустріч коротка, навіть стрімка, але, як і завжди, привітна. Чути вибухи, потужні, гучні, проте всі наші хлопці живі, здорові. А ми задоволені, що не лише привезли передачі та подарунки, а й залишили часточку нашого роменського тепла та любові.
Минулого разу дорогою ми зустріли молоде подружжя військових, які щойно побралися. Тепер привезли їм подарунки, фото та відео їхнього весілля. Іноді дивуюся, наскільки люди здатні звикати до різних обставин. Там, на війні, всі почуття стають гострішими, але вони все ж таки ті самі: кохання, дружба, відповідальність, вірність. Я часто спілкуюся з юнаками і завжди дивуюся, наскільки війна змінює нашу молодь. Звичайні хлопці стають відразу дорослими справжніми чоловіками, розмірковують над важливими поняттями і вже мають правильні життєві орієнтири. Але так хочеться, щоб вони вчилися, кохали, планували своє майбутнє. На жаль, саме на них лежить величезна відповідальність – зберегти нашу країну для всіх нас. Для тих, хто живе звичайним життям, хто ввечері, приходячи додому, збирається за родинним столом, потім лягає спати в тепле ліжко. А зранку, дивлячись на градусник, обирає, наскільки тепло сьогодні треба вдягатися.
Щастя. Обстрілюють майже безперестанку. Навкруги величезні воронки від снарядів. Хлопці жартують, що звикли. Особливо радіють малюнкам, жовто-блакитним фенечкам. Говорять, що ці дитячі подарунки давно для них стали оберегами: «Щойно прокидаємося вранці, бачимо їх і відразу отримуємо стимул для життя».
Комишне. Перший раз їдемо в цю точку, тому зустріч особлива. А вони, як діти, радіють щойно побачили номери машини із Сумщини. П’ятеро роменців отримують передачі та подарунки.
Геєвка. Записуємо відеопривітання для рідних. Просять передати всім роменцям: «Ми будемо стояти, скільки треба, до останнього, але не допустимо, щоб війна дійшла до нашого рідного міста, щоб розруху бачили наші рідні. Заради України, заради наших дітей».
Новоайдар. Як і завжди, радо зустрічають роменці. Незважаючи на такі обставини, хлопці – веселі, ми сміємося над дотепними жартами. До нашої компанії підходить чоловік. Розповідає, що з Полтавщини. Його історія зворушує до сліз. Віталій 6 місяців не бачив рідних і нарешті отримав відпустку. Проте, коли був уже в дорозі, зателефонував командир та наказав повертатися у зв’язку з ускладненням ситуації. З болем дивилися на цього мужнього чоловіка й уявляли почуття дружини. Уже вдома дізналися, що пізніше Віталій відпустку все ж таки отримав.
А ще були Сватове, Бондарівка, Старий Айдар.
Дорога додому довга та важка – на харківській трасі страшенна ожеледиця. Але, дякувати Богу, і цього разу все добре. Перша справа в Ромнах – скинути фото, їх уже чекають матусі, дружини, друзі. Дехто говорить, що це – піар, але не знаю, чи можна назвати піаром фото з Дебальцевого, Щастя чи станиці Луганської. Так можуть говорити тільки ті, хто жодного разу там не був. Мені та моїм друзям не потрібні визнання чи будь-які подяки, ми робимо нашу справу заради своєї країни, заради наших воїнів. І не важливо, хто і що говорить: ми й надалі докладатимемо зусиль, щоб наші військові були всім забезпечені. Передаємо від них палкий привіт роменцям та подяку всім, хто робить свій внесок у спільну справу.
Запрошуємо долучатися до нашої дружної волонтерської родини всіх небайдужих. Нашим військовим потрібні: теплий одяг, ковдри, шкарпетки, рукавиці; інструменти для ремонту техніки; вітаміни, як аптечні, так і натуральні: калина з цукром, лимони. Збираємо білу тканину для пошиття маскувальних костюмів. Також потрібна допомога у виготовленні сухих борщів, особливо, якщо є електросушарки. Пункт прийому допомоги: магазин «Теплоцентр» (навпроти магазину «Наташа»). Тел. для довідок: 0986737668.
P.S. На довгі два тижні переді мною залишаться очі наших героїв. Іноді повні сліз, смутку, туги за рідними, але такі мужні, впевнені та рішучі. Завдяки їм упевненість у щасливому майбутньому нашої вільної України тільки міцнішає. Бути добру!
Ірина, волонтер