ДО ТАРАСА
Ой, Тарасе! Ой, Тарасе!
Устань, подивися,
Чи про таку Україну
Ти Богу молився?
Про заплакану, нещасну
Нашу Україну,
Що за мить перетворилась
На страшну руїну.
Бачив ти народ свій рідний
В сім’ї вольній, новій.
Не судилося, і досі
Потопа у крові
Земля рідна. В домовинах
Зустріча героїв,
Синів своїх оплакує:
«Що ж це ти накоїв?
На кого мене покидаєш
У скрутну хвилину?»
Та вже ангели співають
Українцю-сину…
Ой, Тарасе! Ой, Тарасе!
Чи міг таке знати,
Що зі зброєю в руках
Брат піде на брата?
Що, як ті вовки голодні,
Нашу Україну
Розтерзають, пошматують,
Порвуть на частини?
Чи для цього катували
Тебе в казематах?
Чи для цього посадили
Бідного за ґрати?
Чи для цього у Сибіру
У лиху годину
Ти страждав душею й тілом
За свою країну?
Гостре слово пера твого
Літає і нині,
Та не всі у цій країні,
Не всі в Україні
Теє слово поважають,
Не всі тебе чують,
Твою чисту, світлу пам’ять
Не всі ще шанують.
Хтось, продавши свою душу,
Ніжиться у златі,
А хтось віку доживає
У старенькій хаті.
Хтось, пихатий і багатий,
П’є заморські вина,
Хтось останню копійчину
Склада на хлібину.
Ой, Тарасе! Ой, Тарасе!
Ти до Бога ближче,
Попрохай його, Святого,
Щоб із попелища
Піднялася Україна,
Піднялася знову…
А ми тебе згадаємо
Незлим тихим словом.
КАВАЛЕРІДЗЕ
Через століття, в ореолі слави
Яскраво сяє вічний Прометей,
Він – дух безсмертя, сильний, величавий,
Вогнем любові зцілює людей.
Його душа – то джерело натхнення,
Скарбниця мудрості, таланту і краси,
Його душа – минуле й сьогодення,
Що в камені застигло на віки.
Він – син Роменщини, він – гордість України,
У ньому правда, щирість, доброта,
Він – дух свободи, що над світом лине,
Він – Прометей, він – істина буття!
Життя згора, як і згорає свічка,
Хвилини неможливо зупинить.
Минає час, але мистецтво вічне,
Допоки у душі вогонь горить!..