Дух земляцтва здавна характерний для багатьох людей різних національностей. Споконвічно він жив і живе в серцях і душах кращих представників українського народу, де б і в якому б часовому просторі вони не жили б. Особливо яскраво він проявлявся в молодіжному середовищі. Адже в силу різних причин: військова чи державна служба, навчання в різноманітних навчальних закладах та за інших обставин часто-густо на багато років (а то й назавжди) відривали талановитих вихідців з народу від звичного середовища, від родини і знайомих. Ностальгія за рідним краєм, за своїми співвітчизниками, за своїм звичним укладом життя штовхала їх на пошуки своїх земляків. Не останнє місце при цьому відігравали спільність мовних і культурних інтересів, а ще, безперечно, необхідність матеріальної і моральної підтримки один одного…
Такі земляцькі громади і гуртки формувалися при Московському, Петербурзькому, Харківському, Київському та інших університетах, що існували в дореволюційній Росії ще з початку ХІХ століття і продовжували існувати і в пізніші часи. Поряд з молодіжним середовищем подібні земляцькі товариства формувалися і серед інших прошарків населення. До речі, в багатьох регіонах, а то й країнах, вони продовжують існувати й понині попри кордони й політичні обставини, що розділяють народи та людей. Для прикладу згадаємо наших земляків, що нині проживають в Росії, Ізраїлі, Канаді, Німеччині, Польщі, Чехії та в багатьох інших країнах. Осівши на чужій землі в силу різних політичних і економічних обставин, часто в пошуках кращого життя вони намагаються не поривати зв’язків з рідною землею, а втративши – намагаються поновити їх. Знову ж таки для прикладу назву прізвище нащадка перекопівського козака Петра Бурби – його правнука Петра Бурбу, нині працівника посольства Сполучених штатів Америки в Німеччині, котрий вже втретє приїздив до України, щоб вивчити свій родовід, відшукати могили свої пращурів, познайомитися з Україною та її людьми. Така ж причина привела на нашу благословенну землю і Романа Грінпресса з Ізраїлю, дід котрого в свій час був у Ромні рабином. Чи це не повинно стати і для нас яскравим прикладом, котрий і ми повинні повторювати? Адже, допомагаючи їм у пошуках їхньої рідні, я спостеріг цікаве і, на жаль, зовсім невтішне явище: ми інколи й діда свого пам’ятаємо лише на ім’я, а що вже говорити про його життя…
Досліджуючи історію земляцького руху на Україні, я спостеріг і те, що наша Роменщина, її уродженці, ніколи не стояли осторонь, були членами багатьох її земляцьких громад, відігравали важливу роль в їх діяльності, зокрема в Києві, Харкові, Петербурзі, Москві.
Однією із цікавих сторінок земляцького руху на Україні є діяльність Роменського земляцтва київських студентів, котре утворилося в нашому місті століття тому в буремному 1918 році.
На початку серпня 1918 року ініціативна група роменської молоді, що навчалася у вищих навчальних закладах Києва (а на той час їх було десь біля півтори сотні), подала клопотання повітовому і губернському старостам про дозвіл на проведення установчих зборів з метою утворення Роменського земляцтва київськими студентами. Відповідний дозвіл вони отримали і 4 вересня того ж року в приміщенні учнівського клубу «Ромен», що на той час діяв у Роменському реальному училищі, відбулися установчі збори. Вони ухвалили рішення про утворення студентського земляцтва, обговорили та затвердили його статут, обрали керівництво нової громадської організації.
Головною метою Роменського студентського земляцтва проголошувалося поліпшення матеріального становища уродженців Роменщини, що навчалися в київських «вишах», адже неорганізованим студентам було набагато важче вижити в умовах революційного безладу і громадянської війни, що вже розгорялася на Україні.
Вже з перших днів існування товариства почалася наполеглива робота: до лав студентської громади набирали нових членів, проводили закупівлю продуктів, одягу, предметів першої необхідності, підручники, зошити тощо, поповнювали фонд товариства. Планувалося щомісяця з Києва надсилати представників, щоб поповнювати продуктові запаси за значно нижчими цінами. В Києві винайняли квартиру для того, щоб в ній, як у гуртожитку, могли проживати студенти-роменці. У зв’язку з тим, що скоро мало розпочатися навчання, члени земляцтва порушили клопотання перед керівництвом Лібаво-Роменської залізниці про виділення окремого вагону для студентів, що будуть відбувати на навчання до Києва.
У зв’язку із безгрошів’ям нового товариства, студенти організовували платні концерти-вистави, чистий прибуток від котрих надходив до спільної каси студентського земляцтва.
На сьогодні поки що мало знайдено матеріалів про діяльність Роменського земляцтва київських студентів, подальше вивчення його історії дасть можливість поглибити наші знання про його роботу в той складний час. Проте, як би не склалася його доля та доля його засновників і членів – це та історія, котра теж варта нашої пам’яті, нашої уваги.
І зазначимо наостанок, що така прекрасна ідея єднання земляків в ім’я рідного краю, в ім’я допомоги і взаємопідтримки, а також підтримки рідного краю (що прийде дещо пізніше) ніколи не зникала з нашої свідомості, жила в нашій пам’яті. І стала тим підмурком, на основі якого утворилося і діє нинішнє Роменське земляцтво у Києві.
Григорій ДІБРОВА, краєзнавець