Сумське земляцтво в Києві

Бути земляком

Якось, перебуваючи в Японії та виконуючи свої обов’язки керівника мистецької установи, мені довелося брати участь у переговорах щодо факту передачі морського судна до Одеси. Прибувши до президента фірми «Орієнт», я, як і належить, представився чи відрекомендувався, назвавши своє ім’я та прізвище. У відповідь президент, на диво європейської зовнішності, простягнувши свою руку для знайомства, чітко мовив, привітно усміхаючись:
 Анатолій Лихо…
 Лихо? – перепитав я, – Це щось наше, українське…
 Точно. Я – з хутора Залізного, з-під Василькова, що під Києвом….
І, не змовляючись, ми обнялись як земляки і скоро стали друзями. Він кілька разів бував у мене в Києві та возив мене до своїх батьків та родичів на хуторі Залізному.
Кожен розуміє, як війнуло мені тоді в японській Йокогамі чимось рідним. Така магія земляцького почуття.
Це – лише один із багатьох прикладів земляцької радості десь далеко від рідних країв у моєму мандрівному і геологічному і артистичному житті. Особливо пам’ятними були зустрічі ще замолоду. Перша – на головному Кавказькому хребті з керівником геологічної партії Долео, друга – в Англії з Євдокією Кириченко, дівчиною, вивезеною гітлерівцями під час війни з-під Охтирки. Знову ж ці зустрічі стали подіями в моєму житті і переросли в тривалі дружні стосунки.
І це були радісні вияви земляцтва – цього магнетично-притягального феномену людської психології, заснованого лише на відчутті територіальної єдності чи народження, чи проживання людей. Це відчуття абсолютно природне, я б сказав – первісне, без примусу якихось цивілізаційних аргументів. Я б назвав його відчуттям спорідненості у просторі. При цьому простір може бути різним – від хутора до села, до регіону, до держави та навіть континенту. Адже в уже згадуваній Японії, я вже попередньо радів, що стрівся з європейцем, а там це траплялося нечасто.
У Києві, де нараховується 150 вихідців із Сумської області, ми маємо і земляцтво обласне і земляцтва районні, куди наші земляки записуються за покликом серця, за притягальністю до «своїх», у колі яких відроджуються спогади дитинства, юності, куди люди линуть душею з літами все частіше.
Природно виникає бажання хоч краєчком свого «Я» торкнутися сьогодення рідного краю у тій чи іншій земляцькій акції. Особливо, як мені здається, це стосується кризи нашого українського села, де простіше зробити в його життя свій посильний внесок. Саме вболівання за своє село, щодо до його зруйнованої культурної інфраструктури, що особливо негативно відгукнулося на вихованні сільських дітей, спонукало мене до ініціювання та організації сім років тому районного фестивалю – конкурсу учнівських хорових сільських шкіл «Співаймо разом» у моєму рідному селі Терни на Недригайлівщині. Початок був успішним, і обласне керівництво уже через рік надало цьому заходу статус обласного фестивалю-конкурсу. Я наполіг, щоб це відбувалося саме в селі, куди вже увосьме в травні, коли квітує весна, з’їдуться сотні і сотні школярів на свято нашої пісні. Хороше діло знаходить і хороших людей. Знайшовся і спонсор, а вірніше – меценат, колишній тернівчанин, а нині київський бізнесмен – Сергій Миколайович Осиковий, а нині фінансово допомагають і обласне керівництво і ГО «Сумське земляцтво в м. Києві». Єдине прохання до місцевого керівництва області –сприяти у цьому сільським школам, раз на рік транспортом, бо ж діти – найдорожче, що має суспільство, діти – це майбутнє України, душу якої треба плекати сьогодні. Це – унікальний поки що, єдиний в Україні захід щодо естетичного виховання сільської молоді. У столиці про нього знають і в Міністерстві культури, про нього кілька разів розповідалося і в газетах «Урядовий кур’єр» та «Культура і життя» і по українському радіо. Є наміри обласного керівництва зробити цей фестиваль-конкурс всеукраїнським, аби ми лишень подолали всі наші і економічні і політичні кризи.
Звісно, як земляка мене тішать і сотні дітей, яких я, як голова журі приймаю у своєму селі разом із головою сільської ради Борисовським І.П., керівництвом району та області.
Свій внесок рідному краєві я навів як приклад, бо знаю, що і багато інших моїх колег по земляцтву роблять багато хорошого, чи то щось будуючи, чи допомагаючи школам книжками, видаючи книжки літературної творчості своїх малих земляків, ініціюючи різні заходи, беручи участь у заходах місцевої влади. Для кожного патріота-земляка рідного краю – це потреба душі відчувати пульс його життя і свою до нього причетність. Земляцтво – це при тому і громадська організація, одна із ланок так потрібної Україні розвиненого громадянського суспільства для контролю за обраною владою. Отже, воно – не лише для душі, а й для державотворення. Як будуть жити наші села і міста у великих і малих конкретностях, такою й буде наша Україна. Бути земляком можна по-різному. Можна свій край лише згадувати, а можна землякам чимось посильно і допомагати, привітавши їх і ділом і душею. Звісно, не всі це можуть. Але ж є і ті, що можуть, особливо, як там ще живуть люди, які тебе пам’ятають.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *