Подвійний акро-рондель А я жила, а я цвіла! Цвіла! Я для народів злагоди бажала! Жаліла всіх, любила, шанувала! Ич, горе сталось! Ворога знайшла… Лихий і
Позначка: українка – найкраща жінка
Осінні акварелі
Вінок ронделів 1. Рихтує осінь акварелі, Вітри зривають лист в гербарій, Дощ крапа. Випив день ліхтар і Пряде душа з віршів кужелю. У що зав’ю?
Шахеди. Ніч. Прощаю і люблю…
Шахеди. Ніч. Прощаю і люблю… Я – дух у дусі найсвітліших містик. Хоч світло , мов столітнє інтерв’ю, раз пО раз мре в найцікавішім місці,
Осінь наснилась…
Осінь наснилась мені у казковім убранні – В райдужнім спектрі усі кольори не вмістить… Знову торкнулись душі холоди її ранні – Ті, що бентежать у
Жовтіють сукні…
Рондель Жовтіють сукні вулиць у Ромені, У кленів сонцем світяться чуби. Навсібіч плід свій бризкають дуби, Калина листом хвастає черленим. Хапає вітер лист у свої
Хотіти чи могти?.. Чи – сміти…
Ледве встигла сказати я “та́к”, Як почула у відповідь – “ні”. І заграли всі “скри́пки” в мені, Навіть ті, в яких стру́ни порвали. Чи від
Осіння хроніка
Осінньо-ржавий кінетизм, культ пільгоправних клумб міськради, не в пору – дух велопараду, сезонний водогону тиск , гіпертонічний жовтня криз , що став інсультом листопаду. Лише
Ти памʼятаєш, як це – жити без війни?
Ти памʼятаєш, як це – жити без війни? Чекати сонця схід… А не відбій тривоги( Цей гул сирен в потилиці дзвенить, Ми зупинились тут, на
Автограф поета на Сулі…
Мале коло ронделів 110 річниці з дня народження Йосипа Дудки присвячується… А легковій пряде ронделі, поки засне в траві густій.* 1. Ронделя явлення нам Дудківським
О величавий, древній мій Ромене!
Диптих ронделів 1. Стала я твоїм іменням, голосом, Річкою, що зветься днесь – Малий Ромен. Збіглися ромашки до твоїх знамен, День лоскоче Сонце житнім колосом.
Під кутом
Спиває павутинка млосний ром – позавіконна осені предтеча. Останні дні відчалять, мов пором, який чекав терпляче літа втечі. А календар підсвічує шляхи, куди тримати курс
Чорна хустка вдови
Чорна хустка вдови розтривожує душі прохожим, Чорний біль у очах і у серці габою звиса. Скільки їх у війни – і згорьованих, і непохожих, Тих,