Новела
Людмила і Руслан народилися близнюками. Жила родина у невеликому селі, яке називали просто хутір. Батьки все життя працювали у місцевому господарстів: він – їздовим, вона – доярокою, яких вони бачили лише у вихідні. Тож перебування з ними лягло на бабу і діда. Швидкплинно минали шкільні роки. Вчилися на “добре.” Дід був лісником, але вже перебував на пенсії. Та постійно ходив у ліс зі своєю тристволкою. У сезон ніколи не вертався з порожніми руками – то заєць, то утята. Бувало й кабанця приволкне. Стрілець він був, як казали на хуторі, вроджений! Коли онуки підросли, стали старшокласниками, також брав їх на полювання.
– Чого я спробую навчити, так це – вправно стріляти, – проговорював він уголос. І потайком їх практикував. Батьки про це й не знали, а баба суперечила: І нащо воно їм треба? За мішень було листя і жолуді на дубі. Не зразу вони в них уцілювали. Та поступово вже вражали листя. І ось одного дня дід розплився в усмішці: Люда поцілялала у жолуді. І тоді він сказав: “Якщо поціляєш у мале, – то у більше тим паче попадеш!”
По закінченні школи вони вступили до місцевого ПТУ в райцентрі, вона – на штукатура, він – на муляра. Ще в училищі вирішили, що будуть працювати приватно, однією ланкою ”ЛіР”, тобто Людмила і Руслан. Почали вже заробляти гроші хороші, працюючи в основному на дачах місцевих підприємців або на ремонті квартир у місті. Збирали гроші і на квартиру, і на машину. Аж тут формувался бригада будівельників на Донбас. Їх узяли. Робота по підряду, тож, як кажуть: ні вихідних, ані прохідних. Вряди-годи Людмила ходила у тір і вигравала там призи. Тренувалася. Так потрапила вона на чемпіонат України зі стрільби, пістолет. І зайняла відразу 1-е місце! Подружилася зі срібним призером, який постійно агітував її у снайперську школу: “У тебе ж талант, так ніхто не поціляє у мішень, одні дев’ятки, ніколи «молока» не було”. І таки – переконав, а, може, надоїло їй, молодій дівчині, штукатурство. Але більше всього – він так постійніше хотів бути з нею, яка сподобалася йому з першого погляду. Стала вона снайпером, а він – інструктором.
… І тут неочікувано почалася російсько-українська війна. Руслан одразу поїхав додому, а Людмила залишилася у Донецьку. Та про неї не забули, «подбав» колега по змаганнях. Так опинилася вона у снайперському вздводі, пройшла вишкіл на ростовській базі. Гроші дуже зваблювали, порівнюючи своє брудне штукатурство і постійне напруження. А тут щ е й заміжжя за свого ж наставника-інстуктора, з квартирою у Донецьку…
Руслана призвали в армію, по закінченні служби він лишився контрактником. Командири помітили його хист до стрільби і запропонували перейти до розвідників, у РДГ – Розвідницько-диверсійну групу.
… Над полем розстилався сряблястий туман, затримуючись у зарослій посадці. Вона була як посередник, але на чиєму боці – залежало від того, хто її першим зайняв. Цього разу в ній розмістилася українська РДГ, вели спостереження. Бо навпроти теж – розмежувальна посадка і ймовірно у ній теж була ворожа РДГ. Пробувши більше, аніж півдоби, група Руслана мала змінитися. Частина бійців залишалася, а він, сподіваючись на туман, який, правда, вже розстелявся прозоріше, піднявся із біноклем. І тут … постріл!
–Невже сестра поцілувала? – почули його останні слова шоковані побратими…
23 лютого 2020 р.