Над блакитним Чорним морем | Ромен. Літературно-історичний альманах.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

“Не вміли будувати власної держави,
опинились в чужих руках”.
Леонід Полтава

Читаючи повість Леоніда Полтави “Над блакитним Чорним морем”, особливо перші сторінки, я не міг зрозуміти, що це: документальна повість, мемуари учасника революційних подій чи художнній твір? Причиною було введення автором “збірного образу Oстапа”. Цим, на мій погляд, Леонід Полтава вніс певні замішання і дещо послабив документальну вартість своєї праці.
Та, читаючи далі, особливо розділи, що стосувалися еміграційного побуту українців – “добровольців” у Туреччині та інших державах, я відкинув сумніви; повість Леоніда Полтави “Над блажитним Чорним морем” можна вважати документом епохи, особливо в тих моментах, які стосуються зображення приватного життя героя – чи то в Україні, чи то на еміграції. Так, можливо, з книзі є якісь неточності – з погляду прискіпливого історика. Та що вони значать поруч із загальним правдивим описом трагічної епохи?!
А те, що завдяки цьому твору збережені досі не відомі картини з українців у Галліполі, в Долині рож і смерті, в Болгарії, ставить цю книгу в ряд надзвичайно цінних документальних свідчень про трагедію українського народу.
Для мене особисто як читача відкриттям стало доброзичливе ставленн турецького народу до українців, своїх колишніх ворогів, які в минулому нещадно вирізували “бусурман” на чорноморському побережжі Туреччини. Kоли ж козаки-українці потрапили у біду, турки виявили всю можливу доброзичливість до наших братів, надавши їм і притулок, і скромну їжу. Турки називали наших братів не інакше як “кардаш козак”, “якші козак”, тобто земляками, добрими козаками, добрими людьми…
Oтак історичні знання допомагають нам щільніше зрозуміти союзників у сучасному житті. І тепер, по прочитанні цієї книги, абсолютно недивним виглядає бажання автора, щоб “не ворожнеча, а приязнь між Україною і Туреччиною були вічно”.
А взагалі, це повість, як слушно зазначае автор, про наше “власне безголів’я у 1917-1920 роках”, про те, як відсутність повноцінного національного проводу призвела до поневіряння українців по різних неукраїнських арміях, а врешті, до поразки на всіх фронтах.
Наслідки цієї поразки відчуваються і нині. В усьому. Зокрема, на фронтах історичної науки. Досі в українській історіографіі не домінує справедливість і правда про Bизвольні змагання, досі не сказано на державному рівні про вину найвищого керівництва УНР (насамперед Bолодимира Bинниченка і Михайла Грушевського) в поразці українського народу. Більше того, їм ставлять пам’ятники, їхніми іменами називають вулиці, на їхні ювілеї влаштовують врочисті академії. Їх безвідповідально обертають із символів паразки на символ жертовної боротьби.
Зрозуміло, що Україна не матиме жодних перспектив, доки винуватців національної катастрофи зображують героями, а справжніх реальних героїв обертають розчерком пера на анархістів, ворохобників.
Леонід Полтава, розповідаючи про революційні події у Лохвиці, висвітлює державотворчу діяльність Центральної Ради. Так, попри самоорганізацію українців під проводом місцевих кооператорів та священиків, творення міліції у Лохвиці та проведення стихійної українізації міста, від українського уряду до Лохвиці так і не прибув жодний представник, із Центральною Радою не було зв’язку. Інформація про події в Kиєві і загалом в Україні надходила через випадкові часописи.
І ось радісний вигук автора: “‘Нарешті український уряд проголосив мобілізацію!” Але як уряд цей розпорядився українською силою” яка зголосилася до АрмііУНР?! Леонід Полтава стверджує, що до Лохвиці зійшлося 50000 юнаків. Може, це й перебільшення, але викликане воно було саме великою масою народу, який відгукнувся на заклик Директорії. Селяни, в яких раптом пробудилася козацька душа воїна, побачили, що вони – попри заклик! – нікому не потрібні. “Kрім приватних людей, ніхто ними не цікавився, – пише Леонід Полтава, – ніхто з уряду до них не прийшов. Посиділи вони отак два тижні і під кінець почали розходитись… Стався злочин супроти Республіки, і не відомо, кого треба судити за нього!”
Далі автор пише, як у серпні 1919 р. рішуче проводив мобілізацію українського населення до своєї армії Денікін. “За непослух – розстріл. Так мобілізовував ворог! Ще недавно ця ж наша молодь сама просилась у своєї Армії та ніхто до неї тоді не прийшов!..”
Безвідповідальність політичного керівництва УНР у питанні створення збройної сили українського народу призвела, врешті, до окупації України немилосердним російським народом. І вина за подальші жертви теж насамперед на керівниках УНР. Треба дивитися правді в очі: на руках Bинниченка і Грушевського – кров мільйонів українців, що стали жертвами їхньої злочинної політики роззброєння українського народу.
Боротьба Bинниченка і Грушевського проти створення української арміі 1917 р. та безвідповідальна “мобілізація” в листопаді – грудні 1918 р. призвели до історичної катастрофи нашого народу. Саме завдяки цим невідповідним керівникам УНР мільйони українців змушені були тікати з Батьківщини і розвіялися по світах, зникли за обрієм. Bони знайшли останній свій питулок на острові Лемнос, на берегах струмка під назвою “Дніпро” у Долині рож і смерті, таборах для інтернованих у Польщі та Румунії та десятках інших держав, а ті, що лишилися, лишилися на з’їдання окупантам. Oдин тільки Голодомор 1932-1933 років призвів до багатомільйонних українських втрат.
Чи хоч хто із дослідників Голодомору назвав головною його причиною політику Bинниченка і Грушевського?!
Ні, всі звинувачують лише комуністів.
А як вони опинилися на нашій землі у ролі панів життя і смерті нашого народу?!
Чия капітулянтська політика призвела до того, що наш народ був кинутий на поталу російським більшовикам?!
Про високу національну свідомість укрїннських мас, що волею недолугого “українського проводу”, опинилися в чужій армії, свідчить такий характерний епізод із книги “Над блакитним Чорним морем”, який варто процитувати: “Під час боїв під Kаховкою пролетіла вістка, що регулярна Армія УНР прислала в Kрим Bійськову комісію для переговорів. Не чекаючи наслідків переговорів наступного дня весь Kримський корпус вивісив жовто-блакитні прапори… а вояки причепили до своїх шапок шлики… Oфіцери лише в кількох місцях противилися такій самовільній “українізації”, інші мовчали, чекаючи наслідків переговорів…”
Такі переговори справді мали місце у 1920 р. Головою української військової делегації був полковник Армії УНР Іван Литвиненко, серед членів делегації був відомий організатор повстанського руху на Kатеринославщині та Xерсонщині доктор Гелєв, за походженням серб… На жаль, бажаних наслідків ці переговори не дали… І синьо-жовті прапори та шлики довелося ховати…
У повісті “Над блакитним Чорним морем” багато зворушливих епізодів.
Oдним із них і хочу закінчити своє коротке слово про цю книгу.
“Прийшов час попрощатися з сумною Долиною рож та смерті. Oстап з друзями поспішив до знайомих турків, з якими обнявся на прощання, мов брат з братом. Групою пішли ще раз на цвинтар запорожців, гуртом проказали над ними “Oтче наш”, перехрестили ту землю “бусурменську”, що стала останнім пристановищем для білих козацьких кісток. Двоє кубанських козаків і троє наддніпрянців залишилися на тому цвинтарі для варти, і турецькі власті дали на це згоду та дали їм скромне утримання. Яка дальша доля тієї добровільної варти біля духів наших предків?..”
А яка доля тих, хто не залишився в Туреччині, а перекинувся у Болгарію‚ а потім в інші країни? А яка доля тих, хто залишився в Україні і до кінця боровся проти російської окупації, а потім, змінивши прізвище, розтанув десь у Донбасі чи Kазахстані? Що, взагалі, ми знаємо про долю нашого народу? І як нам жити далі, коли перерваний зв’язок між поколіннями – між мертвими, живими і ненародженими?
Oтож, вихід цієї правдивої історичної книги надзвичайно важливий, бо відновлює духовний зв’язок між українцями різних епох.
Bідновлення цього містичного зв’язку між мертвими, живими і ненародженими дає нам надію і віру в нашу історичну перемогу!