Стояв, тихо догораючи, нічим не примітний буденний вечір. Здавалося, ніщо не віщувало чогось особливого чи неординарного. Я закінчував збирати в траві пахучі яблука, аж раптом мою увагу привернув дзвінок мобільного телефону. Молодий чоловік на іншому кінці бездротового зв’язку, привітавшись, упевнено запитав: «Це Віктор Іванович Клєйніх?» Почувши ствердну відповідь, мовив: «А Іван Олександрович Клєйніх – ваш батько?» Одержавши моє здивоване «Так», співбесідник, ймовірно, полегшено видихнувши, продовжив:
– Мене звати Федір Шабанов, родом я з міста Томськ. Справа в тому, що недавно в альбомі свого діда-фронтовика я знайшов фотографії воєнних років. На зворотному боці одного зі знімків мені вдалося прочитати напис: «На довгу пам’ять червоноармійцеві Достовалову від гвардії старшого сержанта Івана Олександровича Клєйніха на честь нашої Перемоги. Чехословаччина, Брно, 15 липня 1945 р.». Розпитати про цю фотографію було вже нікого. Дід Федір трагічно загинув задовго до мого народження. Я дав собі слово постаратися відшукати родичів І.О. Клєйніха.
Це довга історія: архіви, інтернет, листування… Пошук тривав не один місяць. І ось воно везіння! На сайті «Однокласники» нарешті відшукав вашу доньку. Не гаючись ні хвилини, я зв’язався з нею. З’ясував, що вона – внучка Івана Олександровича. В такий спосіб і дізнався номер вашого телефону…
Мій співрозмовник продовжував щось говорити, а в моїй голові роїлися, наштовхуючись одна на одну, тисячі думок. До чого тут цей фронтовик, друг мого батька Федір Достовалов? Його онук Федір? І такий уже не близький 1945 рік? День Перемоги? До чого тут далеке сибірське місто Томськ? Такий стан невизначеної прострації, напевно, буває, коли раптом повідомляють про смерть близьких людей, катастрофу, неочікувану спадщину або коли дістаєш великий виграш, знаходиш скарб, добуваєш мисливський трофей, при першому поцілунку… Пам’ятаю тільки, що я повільно приходив до тями від цієї загубленої в часі історії, яка несподівано виринула з глибин минулого.
А Федір продовжував розповідати про те, як він здійснив поїздку до Чехословаччини завдяки знову-таки фотографії. На її зворотньому боці були вказані адреса й місто, де розташовувалося фотоательє. Приїхавши в Брно, Федір розшукав цей будинок, а неподалік від нього – й місце, де колись знаходився аеродром. Там і дослужували останні післявоєнні дні рядовий Федір Харитонович Достовалов і його бойовий побратим старший сержант танкіст Іван Олександрович Клєйніх, якого після поранення й контузії направили до льотної військової частини.
Впродовж 70 років наша родина нічого не знала про подвиги мого батька, учасника Курсько-Білгородської танкової битви. Його екіпаж за час атак втратив кілька бойових машин, а Іван Олександрович був неодноразово поранений, отримав важкі контузії.
Скільки себе пам’ятаю, батько особливо не любив торкатися, напевно, важкої для нього теми війни. А якщо й згадував, то більше про загиблих товаришів. І от через стільки років завдяки онукові Федора Достовалова, його невтомним пошукам і запитам до архівів, істина нарешті взяла гору. Центральний архів, що знаходиться в м. Подольськ, надіслав Федорові копії нагородних листів його діда та мого батька.
Пом’янімо ж нев’янучий героїзм і мужність мільйонів загиблих бійців, гідно вшануймо тих, хто дожив до наших днів… Пам’ять про тих, хто проливав кров і від-давав життя за свою Батьківщину, чисте небо й мир на землі, житиме вічно.