У серці тисячолітнього Ромену, на одній з центральних площ височіє величний монумент видатному сину українського народу Тарасу Шевченку. Як і Святодухівський собор, він став візитівкою Ромену, його духовним центром. Саме біля пам’ятника відбуваються урочисті події в історії міста: молодята в день весілля приносять сюди квіти, батьки приводять дітей, гості сивочолого Ромену вважають священним обов’язком прийти сюди і вклонитися величі Кобзаря.
Цей пам’ятник з’явився в далекому 1918 році. Він став першим у світі монументом Кобзарю і однією з кращих скульптурних робіт українського митця Івана Петровича Кавалерідзе. «Можливо тому, що в моєму родові два корені, український та грузинський, я подвійною любов’ю любив і люблю Шевченка. Все життя моє – осмислення генія Шевченка і відтворення його образу, в різні часи по-різному», – так говорив Іван Петрович.
Відомо, що роменці порушували питання про вшанування пам’яті Кобзаря в місті задовго до цього. Адже Тарас Шевченко двічі освятив Роменський край своєю присутністю: в 1843 році, подорожуючи Україною, та в 1845 році, коли побував на Іллінському ярмарку.
Проте довгий час справа на зрушувалася з місця. Після повалення російського самодержавства ця ідея знайшла своє продовження. Місцеві осередки «Просвіти» провели збір коштів, міська дума виділила 1000 крб. і створила спеціальну комісію, яка б займалася цим питанням. Поштовхом стала поява в місті знаного скульптора, автора пам’ятника «Історичний шлях» у Києві, уродженця Роменщини Івана Петровича Кавалерідзе. Тож, незважаючи на нестабільність, складну політичну ситуацію, на матеріальні труднощі, викликані військовим станом, у місті розпочалася активна робота зі втілення у життя мрії роменців.
Як пізніше згадував Кавалерідзе, спорудження пам’ятника викликало неабияку зацікавленість. Проект монумента був наданий керівництву міста і громадськості для обговорення. Свою думку висловлювали і пересічні громадяни, і робітники, й інтелігенція, а виступ представника «солідних громадян міста» купця Симонова надзвичайно схвилював скульптора. «Шевченко – человек достойнейший. «Кобзарь» – эта книга все равно, как Евангелие… Душа-человек он был для народа…», – сказав той і безкоштовно надав цемент для будівництва.
Проект було затверджено, цілком закономірно визначено місце для пам’ятника – перехрестя Полтавської і Панської вулиць (нині Соборної і бульвару Шевченка) біля торгових рядів. За переказами тут під час Іллінського ярмарку розташовувався намет поміщика Пирятинського повіту Свічки Л.М., в якому декілька днів проживав Тарас Шевченко, коли відвідував «знамените торжище».
З неабияким натхненням і піднесенням роменці взялися до роботи. Коштами та матеріалами для будівництва допомагали місцеві жителі, купці, громадськість міста і повіту. Залізничники виділили сорок діжок цементу для постаменту.
На допомогу Івану Петровичу з Києва приїхали його давні знайомі по роботі над пам’ятником «Історичний шлях» брати Григорій, Семен та Іван Орленки з синами. «Золоті руки», « чарівники Орленки», – так відгукувався про них скульптор. До благородної справи зі зведення постаменту долучилися і видатні постаті в мистецькому просторі краю – артист Степан Шкурат, який виконував бетонні роботи, і корифей українського театру Ганна Затиркевич-Карпинська.
Місцева газета «Наше слово» протягом року активно висвітлювала всі питання будівництва. Так була розміщена замітка про урочисте освячення місця і закладку пам’ятника 24 липня 1918 року, постійно публікувалися оголошення про проведення торгів, акцій зі збору коштів та повідомлялися імена благодійників і суми пожертв.
Під майстерню для створення самої фігури була виділена лавка в торгових рядах, де зірвали і заглибили підлогу, адже для ліплення було необхідне високе приміщення. Через обмаль часу скульптору доводилося працювати і за несприятливої погоди і під відкритим небом. Та незважаючи на всі труднощі, спільними зусиллями пам’ятник був споруджений.
Автор так описував своє творіння: « В роменском памятнике уже в самой посадке головы, в руке, лежащей на колене, во всей фигуре, органически слитой с напоминающим курган пьедесталом, я пытался наряду с социальной характеристикой передать неодолимую внутреннюю силу поэта, его связь с родной землей…
Об этом должны были говорить и строки, высеченные на пьедестале …».
Урочисте відкриття пам’ятника 27 жовтня 1918 року стало без перебільшення всеукраїнським святом. Про знаменну подію в літописі Ромену з’явилися численні публікації в газетах. Весь номер місцевого часопису «Наше слово» присвячувався цьому торжеству. З Києва прибули делегації поважних осіб: представник Гетьмана Скоропадського есаул Н.І. Блаватний, артисти і поети. На урочистій церемонії виступив і Григорій Станіславович Вашкевич – громадський діяч, філолог, уродженець Роменщини, який особисто знав Тараса Шевченка, був великим шанувальником його творчості.
Він брав активну участь в обговоренні проекту пам’ятника, всіляко допомагав скульптору в роботі над образом Кобзаря. Слова привітання сказала і зірка роменської сцени Ганна Затиркевич-Карпинська. Увечері відбувся великий святковий концерт за участю київських та місцевих діячів мистецтв: поета Миколи Вороного, співаків Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайла Микиша, кобзаря Мусія Олексієнка та багатьох інших.
Декілька десятиліть по тому пам’ятник пережив своє друге народження. В середині 70-х років він поступово почав руйнуватися, з’явилися тріщини. Далися взнаки чи то складні умови, в яких він створювався, чи то людська недбалість, коли декілька разів пам’ятник покривався товстим шаром фарби, що заважало «дихати» бетону. Тож, зважаючи на значимість і культурно-мистецьку цінність роменського монумента, було прийнято рішення про його переведення з бетону в бронзу і граніт. Над реставрацією до останніх днів працював сам І.П.Кавалерідзе, а потім роботу продовжили київські митці – скульптори В’ячеслав Клюєв, Борис Довгань, архітектор Флоріан Юр’єв. Роменці й тут не залишалися осторонь. Кошти на пам’ятник перераховували працівники підприємств, установ, організацій міста і району. Бронзова фігура була відлита в майстерні спеціального науково-реставраційного виробничого управління «Держбуду» України. 20 лютого 1982 року в переддень літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій…» оновлений пам’ятник гордо постав перед роменцями. На урочистостях, де були присутні сотні гостей і мешканців міста, прозвучали слова українського поета Олекси Ющенка:
«Він у задумі, у зажурі,
Та хоч отак поет схиливсь,
Не безнадія в серці – бурі,
В очах не урвище, а вись».
Оригінал пам’ятника довгий час знаходився в Роменському краєзнавчому музеї. Коли в 1993 році у Києві було засновано Музей-майстерню І.П. Кавалерідзе, на території якого розміщувався парк скульптур, постало питання про передачу бетонної моделі до столиці. В червні 2002 року вона була перевезена до Києва на Андріївський узвіз. Після декількох місяців копіткої реставраційної роботи пам’ятник став домінуючою фігурою серед експонатів парку скульптур київського Монмартру.
Життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка є дороговказом для багатьох поколінь українців. Слова, викарбувані на постаменті,
«…І оживу
і думу вольную на волю
із домовини воззову…» –
звучать у серцях людей в усіх куточках вільної, соборної, нескореної України.