Сіріє тиша вранішнього літа,
І жайвір он співає. Як він уцілів?
На полі ще роса лежить не збита –
Якраз прийшла пора жниварських мирних днів.
А їм, солдатам, скоро вже в атаку,
Бо глянь: сніданок ось сухий передали.
Наказу в бій чекають вже без страху.
Чого ж іще чекать? Вони – передові.
І справді: захурчали он снаряди
І розстріляли тишу в полі на краю.
І наче пекло утворилось рядом,
І з димом вибухи змішали куряву.
Атака перша, потім друга, знову…
Лише півроти піднялось у бій солдат.
Прошило руку ротному Орлову,
А більшість вже навік залишились лежать.
Один з них, правда, вижив якось чудом,
Його іще не догоріла, бач, свіча.
Прийшов вночі до тями серед трупів.
Нога поранена. Від болю закричав.
Згадав, як чомусь падав він у морок,
Синів згадав, що втрьох воюють на війні.
Життя ще жаль втрачать, хоч вже за сорок,
А хлопці ж молоді, Бог знає, чи живі.
Перев’язав він рану і на ліктях
Між вирвами кудись вперед порачкував,
Та ось ракети в небі сніп розквітнув
І шлях до ближчої ялини спрямував.
Доповз. Крислата прихистити зможе!
А рано-вранці з жахом раптом зрозумів,
Що втрапив він у лігвище вороже,
Бо кухар, німець, кашу поряд тут варив.
Лиш чудом не зірвалось з губ прокляття.
А в серці гнів у люту ненависть скипівсь
І розпалив в душі жарке багаття,
Та він в безсиллі лиш зубами заскрипів.
Так день пройшов у ненависті й страху,
Боявся від різкого болю застогнать.
Так їсти хочеться і спать солдату.
Живий лишивсь – то вже не хочеться вмирать.
А німці тут помиї виливають,
А хто й “до вітру” тут, у затишку, стає,
Вони ялини таїни не знають,
Солдату ж голод все спокою не дає.
Вночі він робить вилазки у поле,
Коли вже ноги міг із болем потягнуть.
Збирав горох, що так тремтів в долонях
І знову скочувавсь на землю у траву.
І пить нестерпно так весь час хотілось…
Росу лизав, в солдатський кухоль дощ ловив.
З помий негарно іноді смерділо,
Та часто і звабливо пахло від помий.
Коли від голоду втрачав свідомість,
То в небуття приємне раптом поринав.
І наче був господарем удома,
Сам їв і пив, і друзів радо частував.
Ось гуркіт канонади вже знайомий.
Чи марить він у сні? Таке уже було…
Та вирва ж он димить вже біля нього,
А кухню в небо, наче вихором, здуло.
І допити були, і перевірки,
І довелось сидіть в сараї під замком.
І хліба скибки біла половинка,
І кухоль із холодним справжнім молоком.
Він розповів про себе у палаті,
Коли зовсім до тями наче вже прийшов.
І думав хтось: агонія в солдата,
А він дивився на ялину за вікном.