Красень-місяць
Красень — місяць, діви – зорі,
Ти, мов з марева ночей…
Тінь куняє на заборі,
Насвистівся соловей.
Знаю, ти чекаєш, люба,
Хоч від праці й спину гне,
Все питаєш зелен-дуба,
Чи не вгледів десь мене.
А трава м’яка, шовкова
Кличе звабно: «Йди хутчіш…»
Ніч всміхнулась чорноброва:
– Може, я тобі миліш?..
Ой там, за хмарами
Ой там, за хмарами
Квітує рай…
Дівчата парами
Впірнули в гай.
Голубка з голубом
Туркочуть знов…
Весняним солодом
У них любов.
Юнки-звабляночки,
Ой, Лелю, Лад…
Стрічки-весняночки,
Як зорепад.
Берізки чарами,
Мов хвилька річ…
Дівчата парами…
Зимою хочеться весни
Зимою хочеться весни –
Квітучої та запашної,
Щоб жайворонок голосний
Затіг веселої, живої.
І ми між барв, як дві зорі
Із раю, в почуттях блукаєм.
Нема життя там, угорі,
Це ми з любов’ю точно знаєм.
Туманом ранок накрива
І сонну й розпашілу землю,
І вітер верби колиха,
Що втримують підмиту греблю.
…Сніги, сніги. Зима, зима,
Давай відкинем пори року.
Я нині сам і ти сама –
І ми з тобою ще нівроку.
Чорнобривці – мої українці
Чорнобривці–мої українці,
Божі квіти з забутих часів.
В нас отрути налито по вінця,
щоб дух волі повік онімів.
Ми затоптані в зраді й огуді
і віднесені вітром життя,–
Призабули, мабуть, що ми — люди
й філософія є в нас своя.
Та куди б не припали, там знову
ми із зерня свого ростемо,
На Купала, на свято Покрови
Ворогам всім на зло цвітемо!
Не лякає мороз нас осінній
І не вимиють зливи рясні
Прикорінене наше насіння
На своїй благодатній землі.
Чорнобривці–мої українці,
Божі квіти з забутих часів,–
Зацвітайте, зимі не коріться,
Щоб наш голос криштально дзвенів.