ТАЄМНИЦІ МІСТА РОМЕН
От же, любі мої роменці, повернімося до тридцятих років двадцятого століття.
Тихо несе річка Сула свої води невисокими берегами та плавнями аж у самісінький Дніпро. Минули роки отієї “жовтневої” революції, що зламала, потрощила старий буржуазний устрій, зробивши одних примарно щасливими, а більшість залишилась на роздоріжжі життєвого шляху. Я ж розкажу у цьому оповіданні про роменське золото, що довго, дуже довго морочило голову не одному заздрісному мрійнику, шукачу легкої наживи, що оберталась лихом.
Пішли за літами з буйними вітрами, дощовими зливами, снігами, весняними кригоплавами, що не раз руйнували дерев’яний міст через річку Сулу, ті часи, коли ще роменці вірили, що десь там на дні річки Сули лежать діжки з ненецьким золотом, що десь там, у підземних ходах, що тягнуться під Ромнами, лежить купецьке золото, яке поховали купці під час російсько-шведської війни, боячись пограбування вояками, розлюченого Петра першого на роменців за те, що дали притулок шведському королю Карлу дванадцятому, та гетьману України, улюбленцю українського народу Івану Мазепі. Зараз було не до легенд. Був 1930 рік.
О, ті страшні тридцяті роки! Не одній людині, а тисячам роменців вкоротили вони життя.
…За круглим картярським столом сиділи дванадцять чоловік. Тринадцятий стояв, спершись на здорові кулаки об стіл, усім кремезним тілом подавшись уперед. Його чорносмолиста борода була скуйовджена, воронячого крила курчаве волосся було нечесане другу добу. Маслинові чорні очі, що майже завжди були всміхненими, зараз були розгубленими й почервонілими від втоми й безсонної ночі. Комір колись бездоганно білосніжної сорочки був розхристаний, спітнілий, вуста з-під вусів – перекошені.
Якби він таким з’явився на вулиці, знайомі й незнайомі, мабуть, шарахалися б з переляку. Так, це був він, найбагатша людина міста Ромен – Моше Рубінчик. Це його млин ще й досі стоїть у місті як пам’ятник минулого. За столом сиділи застиглі у різних позах ще троє велетнів фінансових Ромен: Мстиславський, Петров, Калуга. Навряд коли-небудь раніше можна було цих людей зустріти в одній компанії. Графини з горілкою були неторкані, бокали – порожні. Шумливий говорун Юхим Калуга, спадкоємець Онисія Калуги, що так раптово і таємничо помер, наче закляк на місці, ухопивши себе за довгі вуса, схиливши велику, круглу голову на груди. Сухопарий, завжди елегантний Казимир Мстиславський, прищуривши одне око, наче збираючись стріляти, дивився у вічко пенсне, тримаючи його на відстані у руці. Наче був зовсім спокійний зовні, Ілля Петров нервово постукував пальцем правиці по столу, тримаючи на перев’язі ліву руку, яку нещодавно пошкодив. Час від часу він робив спробу наче пориваючись скочити з місця, але знову сідав. Зовсім непоказний маленький єврейчик, непевного віку, у єрмольці, з довгими пейсами й великими окулярами у роговій оправі на великому носі, схожому на дзьоб хижої птиці, з тонкими, піджатими губами сидів нерухомо, тільки одними очима стежачи за присутніми, дивився на те, яке враження справили на присутніх його слова. Прізвище його було Голдштейн, а звали Ісаак. Він був братом бакалейщика Голдштейна, що мав лавочку у рибному ряду на колишньому Олександрівському узвозі, побіля західної брами. Приїхав з Петербурга попередити “хороших людей”, що на них чекає лихо. Ще один його брат працював не де-небудь, а у самому ОГПУ(ЧК), і не де-небудь, а у самісінькій Москві. Приїхавши у Петербург, він прийшов до рідного брата і сказав:
– Слухай, Ісаак, їжджай у Ромен і попередь наших, що є уже наказ конфіскувати, вилучити золото у бувших буржуїв. Що це означає? Те означає, що треба усім ховати золото, бо буржуєм тебе можуть назвати. До речі, на цьому повідомленні можна зробити непогану комерцію. Скажи Рубінчику, що єврейська община у Пітері та Москві пропонує свої послуги, щоб приховати на деякий час золото людей.
Вислухавши Ісаака Голдштейна, Рубінчик захвилювався. “Значить, одурили, НЕП просто була приманка, щоб виявити хто що має”. Злоба закипіла у ньому. “Ну, постривайте, червонозаді! Треба попередити хороших людей. Ах, як він особисто вірно зробив, що у банку лежать лише паперові гроші. А золото… Золото він віддасть лише разом зі своїм життям. Ах, підступні тварюки!”
Миколу Данька Рубінчик запросив для того, щоб той попередив кого треба у Кременчузі. Бо Ромни фінансово були дуже пов’язані саме з кременчужанами. Особливо млиновиробничі люди. Серед інших на цьому вечорі були присутні купці Клещеєви, Зінченко, старий Панєвін, ще дехто із заможніх. Паневін раптом оглянувши присутніх вигукнув:
– Чорт нам на допомогу! Тринадцять чоловік.
Голдштейн тільки махнув рукою.
– Ой, Вейзмір! Ви вірите у таку байку? Сплюньте та швидше вирішуйте, віддаєте золото на збереження єврейській общині чи ні?
Наступила тиша. Першим її порушив Калуга.
– Спасибі тобі, голубе Ісаак, що застеріг. Я краще своє золото розсиплю по Роменці, ніж віддам совєтам.
Він піднявся, грузно похитуючись пішов геть, мимохіть поплескавши важкою долонею по плечу Рубінчика, підморгнув оком і щез за дверима. Потім підвівся Мстиславський.
– Ну й мені пора, спасибі, господін Ісаак. Мабуть, пора тікати на батьківщину. Я поляк і там моє місце.
Він теж пішов, вклонившись у дверях. Окинувши усіх поглядом, Рубінчик тихо сказав:
– Дякую за увагу, панове. Миколо Олександровичу, – звернувся він до Ланька, – попередьте мого двоюрідного та Толду і ще кого знаєте з хороших людей.
– Попереджу, – відповів той. – Ми з Толдою вирішили помандрувати на Кавказ. Гори там великі, ущелини глибокі… До трясця залишу і ресторацію, і домівки. Не вірю я голодранцям. Великий гачок для дурнів був отой їхній НЕП. Прощавайте.
Всі піднялися і пригнічені порозходились. Лише Петров та Голдштейн залишилися.
– Рубінчик, – раптом повернувшись звернувся Ланько. – Пане Рубінчик!
Він відвів убік Рубінчика, нахилився до його вуха і щось тихо сказав. Той хитнув головою. Виходячи Микола Ланько почув, як Петро сказав:
– Я вирішив довіритися вашій общині, пане Голдштейн.
Далі… Те що відбулось далі, не передбачав ніхто.
Розповідаючи про заплановану акцію вилучення золота, Голдштейн сказав, що вона намічалась на весну, а трапилось все на Водохрещу.
А тим часом Калуга кудись зник надовго. З’явився він якраз коли скресли від льодоставу річки Сула та Великий Ромен. Людину не можна було взнати. Він заріс кошматою бородою, неохайний. Бродив з якимось мавпоподібним напарником і пиячив. Раптом з’являвся, то знову зникав купись. По місту поповзла чутка, що Калуга – багатюща людина “збожеволів”. Він ходив по шинках і розповсюджував чутку, що своє золото розвіяв під час льодопливу по річці Великий Ромен, між своїми двома млинами. Навіть знайшлися люди, котрі підтверджували, що бачили, як він разом з невідомим напівбожевільним бродягою зa кличкою “Дум-Дум” (бо увесь час минав) бігав понад берегом і жбурляв пригоршнями у воду золоті монети, які яскраво виблискували на сонці, хлюпались у річку, і навіть на крижинах залишались, доки ті не перевертались у нескінченній мішанині крижин, що лізли одна на одну. Калугу спіймали ревкомівці разом з ЧК ОГПУ. Що було із ним далі, невідомо. Знов таки ходила чутка, що він потрапив у Полтавську божевільню. Можна було б на цьому закінчити цю сумну історію, як би в неї не було таке трагікомічне продовження.
У 1936 році з’явилась з самої Москви комісія у наше, на той час начебто богом забуте містечко. Комісію супроводив маленький, кривенький, у великих окулярах чоловічок. Казали, що він професор якоїсь паливної промисловсті.
Комісія ходила понад річкою Великий Ромен, бродила по незчисленних плавнях, лякаючи диких птахів: качок, диких гусей, чапель, лелек, що добували собі у навколишніх плавнях їжу. Лякали величезні скопища вужів, гадюк, водяних щурів тощо. Лазили у мисливських чоботях-забродах, ширляючи вимірювачами по мілководдю та глибочезних ямах. Там, де колись стояли запруди водяних млинів. По місту поповзла чутка, що річку Великий Ромен будуть випрямляти для того, щоб потім вибирати торф для опалення. Люди дивувались:
-А як же риба? Хіба можна прорити канаву замість русла річки, а як же джерела, що підпитували водою річку? Загине річка! І пішла містом чутка, схожа на дурну казку: то не комісія, їм не торф потрібен – то приїхали з Москви шукати Калугине золото. Бо бачив хтось, як один з ниряльщиків знайшов золоту п’ятірку, а потім чеpвінець. Наступного року, як зійшов лід, приїхали чужі люди, казали – спеціалісти. Роботи починали трохи вище першого калугиного млина. Тобто млина, звичайно, не було, він згорів, облитий гасом. Подейкують, що спалив його божевільний “Дум-Дум”, сумуючи за своїм другом. До робочого місця нікого не підпускали сторонніх. Ще говорили, що то геолого-розвідники. Але прокопавши канаву поруч зі старим річищем, вирівнявши коліно, пустили туди воду річки. Довго ковиряли землю днища річки, та воно було таке мулисте, що невдовзі покинули й стали вирівнювати у другому місці, униз за течією. Раптом комісія зникла, а у Ромні створили артіль по торфорозробці. І почали набирати робітників на риття канави замість річки. Скільки загинуло тієї риби!.. По ямах витягували велетенських сомів, а в’язів та линів – силу силенну!
Одного разу, коли міськком комсомолу організував з молоді загін, щоб рити канаву для “випрямляння” річки, з’явився зовсім постарілий Дум-Дум. Він стояв вишкіривши зуби і дивився, як комсомольці грабарками чистять днище штучного русла річки. Раптом поліз у кишеню, зачерпнув пригоршню битих кольорових склянок, жбурнув прямо у людей, зареготав і підтюпцем побіг геть. От тоді хтось з присутніх і пригадав легенду про Калугине золото.
Кажуть, що десь аж під Герасимівкою, куди Великий Ромен завертав коліном, до того, як його вирівняли, малі пастухи знайшли біля обмілілої стариці декілька золотих п’ятірок.
– А що ж Рубінчик з Петровим? – питаю я свого двоюрідного діда Миколу Ланька.
– Не знаю. Я виїхав з поваром Толдою аж у Сухумі. Чув, що золото своє вони передали на збереження єврейській общині. Але потім була війна і хто зна, що з ним сталося. Кажуть, під час німецько-фашистської окупації приїздив великий приятель Рубінчика Старий Гелер.
– Але ж він німець, а не єврей? – здивовано запитав я.
– Німець, єврей… – це все вигадки нацистів. У Ромні жило стільки національностей, що, мабуть, у жодному Вавілоні такого не було. І усім місця вистачало. Ромни були колись одним з багатющих міст в Україні, сказано – Купецьке місто.
– А що ж сталося з тими купцями, поміщиками, багатими людьми?
– Про те нехай тобі твій дід Сашко розповість. Він тут усе життя прожив, дуже багатьох і дуже багато ще знає. Багато що у тому житті було і смішного, і гіркого.
І уже звертаючись до свого брата, а мого діда, говорить:
– А ну, розкажи онуку, Олександре, як ви з Женею (то моя бабуля) багатіли?
– Нехай іншим разом! – діди запалюють люльки, а я іду собі…
Мені хочеться поглянути на млини Мстиславського, Калуги, а вони у той час ще стояли майже у самому центрі міста. Потім йду до млина Петрова, зараз від нього залишились одні стіни з тієї цегли, що й досі не боїться ні дощу, ні вітру.
А ось і велетень – млин Рубінчика. Він найбільша історична пам’ятка архітектури. З ним багато що пов’язано цікавого з минулих часів, з часів нашої історії.
Минуло багато років відтоді, коли мій двоюрідний дід розповідав історію про найбагатших людей Ромнів, про одного з них – хазяїна найбільшого у місті млина, про Рубінчика, коли раптом десь у семидесятих роках я почув від одного з старожилів міста продовження цієї легенди.
Як я вище згадував, Ісаак Голдштейн попередив, що акція намічалась ня весну тридцять першого року, але “товариші” поспішили. Повальне вилучення золотих монет почалося в ніч на сьоме січня.
До багатих людей міста приходили чекісти, одягнені у шкіряні куртки, зі зброєю, погрожуючи, вони вимагали здати золоті гроші.
Але більшість громадян відмовлялась віддати просто так, без документів, без видачі посвідчення, що золото здане державі, не погоджувались, чинили опір. Їх тоді роздягали, витягали на мороз і тримали доти, доки ті не витримували і або віддавали приховане, або непритомніли і лишались замерзати.
І раптом пролунали постріли, до міста прискакав кінний зягін по боротьбі і бандитизмом. Самозвані чекісти зникли, прихопивши те, шо вдалося видавити з городян. Серед тих бандитів був прославлений у ті часи бандит Клітка. Ніхто не знав з городян його справжнє ім’я, не бачив у обличчя, бо на людях, казали, він ховав обличчя, закутавшись у козацький башлик. Але цим випадком скористався Рубінчик. Відразу заявив, що його пограбовано, що його катували на морозі, і тепер він нічого не має, крім асигнацій, що лежать у банку. По місту було об’явлено, що акція здачі золотої валюти проводитиметься у належному порядку, валюту прийматиме банк, в заміну будуть видаватися гроші радянської влади, з посвідченням про здану валюту. Але все пішло шкереберть. Золоті гроші люди почали ховати де хто як зуміє, так що доходило до смішного. Комісія по вилученню золотої валюти змушена була звернутися до репресивних заходів. Одним з таких були обшуки і тимчасові арешти. Про одне з таких я колись розповідав. Людей заарештовували, приводили у приміщення колишнього Ревкому (нині зубопротезна поліклініка), набивали підвальні приміщення, як сельодок у бочку, і тримали доти, доки люди нe віддавали все що мали, аби зостатися живими. Так що бандитизм один мало чим відрізнявся від бандитизму державного. Ну, а що ж Рубінчик?
В ті тридцяті роки ще жили національні традиції. Російське православне кладовище було вже там, де воно й досі стоїть, а єврейське знаходилось неподалік від нафтобази, тобто нафтобаза частково і була територією єврейського кладовища. Раптом у Рубінчика помер його старий слуга з росіян, колишній солдат царської армії. І треба ж, щоб водночас померла його стара тітка. Так що похорон відбувався у один день, тільки на різних кладовищах. Хтось, можливо, із злих жартівників-дотепників пустив чутку, що золото Рубінчик захоронив у одній труні… От тільки у якій? Місцевій владі та ЧК ця чутка додала багато клопоту… Адже такі випадки були вже зафіксовані по великих містах, що великі скарби злочинцями ховались саме на кладовищах.
Як тут бути? На той час у народі ще міцно трималась віра і традиція. Повинен був бути спеціальний дозвіл на ексгумацію похованого. Та й не тільки те. Адже за релігійними законами ексгумація є не що інше, як глумління над прахом померлого. Та ще раптом виявиться даремним безглуздям. Сміху не оберешся.
Що кладовища були взяті під нагляд, так це точно, а от щодо ексгумації – не знаю, – закінчив свою розповідь Н.
Тільки під час окупації німецькими фашистами міста Ромни легенда про Рубінчикове золото відросла знову. Говорили тихо, що єврейська община у Ромнах зібрала величезну суму золота у царських монетах, щоб врятувати життя собі та дітям. Тільки усе марно! Фашисти є фашисти. Вони не щадили нікого, хто за їхніми звірячим законами підлягав знищенню.
Вічна пам’ять загиблим невинним жертвам!
Матеріал наданий Євгенієм Соломкою.