Самотній дуб одвіковічний,
І чорний ворон кряче там:
Таврує голосом своїм, той сум повічний,
Що дуб колись побачив сам.
І кожна гілочка зітхнула,
Як доля жарт той злий утнула.
І кожен подих вітру смілий,
Не поверне надії образ білий.
Два очевидці-брати, по нещастю – друзі,
Що завше разом в тузі:
Той дуб сумний і ворон дужий,
Нагадують усім про час дужий.
