Широкий Яр

Земляки у творчості Йосипа Дудки

Пошуки, розвідки, дослідження

До животворних криниць, до драматичних життєвих доль односельців та земляків завжди припадала спрагла до добра душа Йосипа Дудки, щоб черпати з них щедру наснагу, котра матеріалізовувалася потім у пломінке, образне слово поезій, нарисів, роздумів.
Багато віршів Дудки відтворюють вічну матерію селянського буття, характери, життєві дороги земляків. У часі вони охоплюють нелегкі людські долі від XVII ст. («Остання дорога Калнишевського») і до наших, реформами розбурханих днів, а в просторі – автор зосереджує зіркий погляд публіциста на улюбленій темі – темі отчого краю. Він по-філософськи глибоко осмислює драматичне буття на різних вулицях і в хатах сусідів, знаходить переконливі, образні слова, щоб відтворити непоборну силу селянської віри, трагедії голодомору, війни, тяжких трудових буднів.

Не каторжанин –
Гнувся селянин, поки скона…
Лободяний, прісний маторжаник.
І голодна смерть біля вікна…
(«Розгорни суворих днів сувої»)

Дудка свято вірив, що в ріллю щовесни буде обов’язково кинуто зерно, із якого вродить хліб насущний, а з ним – і нова снага до життя. Саме в цьому переконують як герої його публіцистики, так і герої поезій. Поміж селянськими долями – десятиліття, а єднає їх віра в добру силу рідної землі, бо все тут – у Вощилисі, чи Вовківцях, «з ручок та з пучок»…

З ручок та з пучок
І хата, й поріг.
Хлібець рум’яний, що родить для всіх.

Глибоку філософію й етику хліборобської праці автор переконливо доносить у вірші «Жуки».
Лаконічні й водночас експресивні мовні та творчі засоби, що їх використовує Дудка, щоразу вивершують перед читачем складні й чисті людські натури, які можна було зустріти в оповіданнях Григора Тютюнника. Така за своєю досконалістю поезія «Різьбяр».

Та була у майстра вдача
дуже дивна… Чоловік
власне ймення не позначив,
а позначив тільки рік.

До вічних мотивів і проблем, що хвилювали Йосипа Михайловича, можна віднести проблему людського буття на землі. Показуючи життя в різних проявах, розповідаючи про різних людей, поет наштовхує читача на думку про минущість життя, неповторність кожної хвилини, передає йому власний біль. Він ніби прагне увіковічнити якісь швидкоплинні моменти, цікаві та яскраві особистості, що схвилювали його як художника. Так у поезії «Андріянова цегла» Дудка зображує надзвичайно драматичну картину: безповоротність життя конкретної людини, обірваного смертю.

Нема ні слив, ні мальв привітних,
Нема й хатини – лиш бур’ян,
Де жив невтома Андріян,
Жартун веселий і самітник.

Життя Андріяна протікало в буденних клопотах цеглярського ремесла, та неповторність його – поза сумнівом.

Біля гори була цеглярка,
І дід кормив дровами піч.
В одній сорочці, щоб не жарко,
Він бив пеняччя день і ніч.
Колов, трудився до знемоги,
Когось на поміч не просив!..
Здається й досі: край дороги –
Риплять із цеглою вози!..
Достатку дні не обіцяли.
Щось мав – на люльку, на обід…
Дві буковки (ініціали!)
На цеглі всюди ставив дід.

Смерть жартуна й веселого самітника, що все життя «трудився до знемоги», не припинила його існування, адже пам’ять про невтомного пічника не загубилася у вічності, вона живе в його справах:

А цеглу ще знаходять нині…
І дивно всім: – Ну й залізняк!..
Недарма ж букви на цеглині,
Як совісті довічний знак.

Гуманістичне вірування українців, що живе в глибинах народної свідомості, знаходить своє підтвердження сьогодні: душа, яка несла відповідальність за свої вчинки,переходить у безсмертя роду. Нині внучка цегляра Андріяна, така ж невтомна трудівниця, – відома художниця Роменщини Надія Володимирівна Полуян-Внукова. Її витвори мистецтва розбіглися далекими стежками, оповідаючи світу про красу неповторного роменського краю, який так любив і за долю якого вболівав Йосип Михайлович Дудка.
Тема знаменитих земляків знайшла своє втілення у віршах «Євген Адамцевич» та «Козацький женьшень».
Мова цих поезій вражає широтою й красою, які наче вихлюпують із глибин генної пам’яті народні мотиви, художній вимисел, історичні факти.

Хоча б на мить
Вернутися в село край лугу…
Сула… блакить… І шелестить
Там очеретиць. Злу наругу
Забути б рад…

Дудка вмів знаходити оптимальний варіант фрази, дуже лаконічно, але глибоко показати в сюжетному вірші долю людини. У нього така невимушена, щира мова, гнучка й розмаїта строфіка, чітка й оригінальна рима, що свідчить про високу вимогливість автора до себе.
Багато його поезій пройняті пафосом гнівного, нерідко саркастичного, розвінчання людинобогів, як у вірші «Флюгери». Тим-то він завжди всі діяння міряв із найвищої людської позиції – совісті:

…просто совість нас кличе до дії,
на високе рівняймо свій крок.

Чимало поезій Йосипа Дудки позначені глибоким художнім проникненням у саму суть явища, це справжні поетичні прозріння. Його особиста оцінка фактів історії рідного краю – гостра, діалектична, вільна від стереотипів: «людину шукаю, людину!» Мова ощадна, афористична, без декларативності. За вільним плином поетичної думки стоїть вимоглива праця гранослова, що так далеко «заплив на човні за женьшенем цілющого слова». А які журливі, ніжно-щемні інтонації у вірші «Старе подвір’я», яких тепер на кожному кроці по Роменщині та по всенькій Україні…

Сохне зелень. І коріння…
Тихі дні. І довгі ночі…
На світанку замість півня
хіба пугач прогогоче.

Для поезій Йосипа Михайловича характерні одухотворена інтимність, схильність до притчової образності з повчальними кінцевими рядками. Визначальні її архетипи – родинне вогнище, дім, доля, пісня. Там, за якоюсь гранню вічно плинного часу, бачиться поетові те, що відійшло, відлетіло, відшуміло в житті, але не загубилося й не втратилося в пам’яті, стало скарбом душі, тривожною згадкою чи постійним невигойним болем.

Де ж ви, гості?.. Чи пропали?..
Чи згордились, пребагаті?..
Відбриніли, відспівали
Теплі двері в білій хаті.

Скільки пройнятої почуттям надії висловлює автор, коли веде мову про Сулу, Сумщину – «вишневу гілку України», де живуть його земляки. Щоб навчити нас любити рідну землю не напоказ, а непримітно, зате по-справжньому.
Його письмо не роблене, не натужне, а легке й просте.

І мальви гублять ще насіння,
цвітуть в обіймах лободи…
І ждуть уперто воскресіння
криниці давні і сади.

У 1940 році Олекса Ющенко, який вів відділ літератури та мистецтва в одній із чернігівських молодіжних газет, надрукував вірш Дудки «Весняний етюд». Ющенко пише про цю поезію: «Така легка, прозора акварель – лагідний її тон викликає відповідний настрій – спокійного споглядання краси…» І ця краса – наша, вовківська, загребельська, пустовійтівська.

І лине хвиля кострубата,
І жайворонок вдалині…
З води берізки, мов дівчата,
Бредуть, всміхаються мені.
І на підгір’ї, де з криниці
Збігає струменем вода,
Найперший пролісок очиці
До сонця ніжно поверта.

У листах Дудка додавав: «… Прибувай обов’язково на проліски».
На його уроках учні чули багато оповідань про славне місто Ромни, про Ільїнську ярмарку, про славетного кобзаря Адамцевича, про народного артиста республіки Степана Шкурата, про скульптора й режисера Івана Кавалерідзе.
Йосип Михайлович казав: «Народ наш має великий поетичний хист. Ось тільки вдумайтеся: навіть назви сіл які поетичні: Погожа Криниця і Правдюки. То ж не від «брехні» й пішла назва! А хутірець Широкий Яр! І Скрипалі – наведе на думку, що там здавна була музика…»
У листах до письменників запрошував відвідати його нову хату. Хвалився Олексі Ющенкові: «Гостей чекає цілющий березовий сік. Кращого напою не знайти в цілому світі!» Знав історію, народні перекази, легенди про рідний край.
Ліричний тон не покидав його ні в поезіях, ні в листах до друзів:
«А хвилі хлюпають до самої хати, віддаль – не більше п’яти-шести метрів. Повінь на Сулі в цьому році велика, але хмарність робить її непривітною, сірою й злою».
Як же самі земляки оцінюють творчість Дудки, що говорять про нього?
Я народилася у Вовківцях, де Йосип Михайлович довгий час учителював. Його уроками живляться й понині ті, із ким мені довелося розмовляти. Федір Макарович Мусієнко, однокласник Леоніда Полтави, із яким Дудка товаришував у дитинстві та бігав по книжки, як тоді казали, на Фабриччине, до діда Привоя, дуже тепло відгукується про обох – і Дудку, і Полтаву. Йосип Михайлович і коротенького вірша написав, згадуючи свої перші уроки ерудиції, які отримав від діда Привоя.

Нагідки і цвіт красолі,
Збоку – м’ята, деревій.
А на призьбі, на осонні,
Примостився дід Привій.
Хоч привіявся здалека,
Та прижився він як свій.
Хтось сказав: Мартин Задека –
Наш оракул-чародій.

Федір Макарович почав ходити до Вовківської школи з 1927 року. Пригадує, що на той час навчальний заклад був великим, до нього ходили учні з навколишніх сіл та хуторів. Одним із таких був і Йосип, що кожного ранку вирушав із Широкого Яру назустріч безмежному світові знань, долаючи на човні хвилі стрімкої Сули. За словами Федора Макаровича, він пам’ятає Дудку старшокласником. Любили всі Йосипа за його відвертий характер, міцну силу волі, світлий розум. А те, що був бешкетником, ну що ж, ніхто з нас не ідеальний… Він зростав жвавим хлопцем, а разом із тим – чесною, справедливою людиною.
Тепло відгукується про Йосипа Дудку колишній учень Вовківської школи Сергій Горбик, який, до речі, і сам раніше любив римувати, підписуючи вірші жартівливим псевдонімом Опанас Сльоза. «Йосип Михайлович Дудка запам’ятався нам із Володимиром Салієм зустрічами на березі Сули. Дотепер вражають його впевненість і віра в незалежність України. Він сподівався дожити до цих днів. А ще дивувала його обізнаність у багатьох сферах життя: міг годинами цитувати поетів, розповідати про всілякі випадки зі знаменитостями. Йосип Михайлович казав, що якщо хтось хоче з ним поспілкуватися, нехай вивчає українську мову».
Зазнайомилася з Любов’ю Йосипівною Роженко – спочатку ученицею, а потім і колегою Йосипа Михайловича. Любов Йосипівна щиро відгукується про свого наставника. Вона пригадує: «Після війни був дефіцит підручників. Не всі учні мали зошити, тому Дудка диктував нам матеріали уроків, вірші, які потрібно було вивчити, виключно з пам’яті. Ми занотовували до зошитів основне. Це був вимогливий, але справедливий учитель».
Часто згадує про свого наставника й жителька Вовківець Надія Миколаївна Гринько: «Йосип Михайлович хотів, щоб кожен учень знав рідну мову, хоч і викладав у нас російську. Він розумів дітей, завжди йшов їм назустріч, ніколи не відмовлявся пояснити ще раз незрозумілий чи не добре засвоєний матеріал. Часто розповідав про свої воєнні роки. Був доброю та щирою людиною, поважаючою учнів та колег».
У пам’яті багатьох односельців, земляків, учнів він залишив глибокий і неповторний слід.
Аліна Приліпко, 11 клас, Пустовійтівська ЗОШ I-III ступенів.
2010 р.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *