ТЕЧЕ СУЛА…

Зима повернулася знову,
Засипала снігом стежки.
Я з березнем маю розмову:
– Чому воно все навпаки?

Весни ніби вже дочекались,
І сонце прогріло поріг.
А тут ось вийшла на ганок –
Знов пада на голову сніг.

Темная хмара нависла,
Сипле, немов з рукава.
Падає сніг прямовисно –
В березні знову зима.

Та березнева зима не на довго,
Вже прилетіли шпаки.
Сонечко землю пригріє,
Й кинеться сніг навтіки.

Тече Сула в краю моїм роменськім,
Тече вона крізь плин моїх років.
А я літа відлічую крізь весни,
Вже сивина на скронях у батьків.

Тече Сула через роки й століття,
Стоять каштани й велетні-дуби.
А я у сквері назбираю листя,
Та з жмені погодую голубів.

Тече Сула, їй до Дніпра неблизько,
Несе вона йому джерельної води.
А я Тарасові вклоняюсь низько,
Що по землі роменській він ходив.

Красивий Ромен, коли квітнуть каштани.
Щасливий Ромен, коли спів солов’я
Звучить над Сулою до самого рання.
Це все мій Ромен – батьківщина моя.

Встану вранці-рано
Та й піду у поле.
Може, там зустріну
Я мамину долю.

Там, у чистім полі,
Де зріє колосся,
Розпитаю долю,
Як мамі жилося.

Доля посміхнулась:
– Навіщо питаєш?
Як мамі жилося,
Сама добре знаєш.

Жилося їй тяжко:
І косила, й жала.
Із фронту коханого
З синком виглядала.

Як у полі жала,
На луках косила.
Де вона черпала
Здоров’я і силу?
Від зерна дозрілого
Колосок нагнувся.
А до мами з фронту
Милий не вернувся.

Прийшла похоронка,
Затремтіли руки.
– Що ж буду розказувать
Я дітям і внукам?

А доля послала
Синочка й двох дочок.
Довго жила мама
Сама, в одиночку.

Здоров’я не стало –
Доглядали діти.
А похоронили –
Тепер носять квіти.