1. ІЗ СИВОЇ ДАВНИНИ.
Сліди перебування первісної людини на теренах сучасної Роменщини, вірогідно, сягають кінця раннього палеоліту – так званої мустьєрської епохи, яка тривала 35-150 тис. років тому. Свідки тих часів – крем’яні рубила, скребла, гостроконечники, нуклеуси, типові для раннього кам’яного віку, нещодавно виявлені під багатометровою товщею землі в яру Муховець, що в Ромні. Окремі кам’яні знаряддя праці палеотічного вигляду та численні кістки викопних тварин – мамонта, шерстистого носорога, бізона, благородного оленя та інших – знайдено поблизу сіл Довгополівка, Гаї, Плавинище, Житне, Ярмолинці, Сурмачівка, Глинськ.
У добу неоліту, останнього періоду кам’яного віку, що розпочався в 6 і тривав до початку 3 тисячоліття до н.е., цей край населяють мисливсько-рибальські племена ямково -гребінцевої і дніпро-донецької археологічних культур. За визначенням антропологів, це були пізні кроманьйонці. Вони використовували човен та сітки, винайшли лук і стріли, широко застосували для виготовлення знарядь праці кістку та ріг. У цей час з’являються кам’яні сокири, кістяні гарпуни та риболовецькі гачки, освоюється шліфування, свердління, виготовлення ліпного глиняного посуду. Поряд із полюванням і рибальством розвивається скотарство та землеробство. Неолітичні стоянки та поселення 4-3 тис. до н.е. переважно розташовувалися вздовж річок на берегових мисах, таке поселення виявлено на березі Сули під Ромнами.
Переконливий «літопис» у вигляді численних знахідок знарядь праці, стародавніх поселень та поховань на території сучасної Роменщини залишила епоха бронзи, що тривала протягом 2 тисячоліття до н.е. В цей період землеробсько-скотарські племена заселяють майже всю територію краю. Починає запроваджуватись орне землеробство, набуває подальшого розвитку скотарство. Залишки кісток свійських тварин свідчать про розведення людиною биків, овець, кіз, коней, свиней. У бронзовому віці померлих хоронили в позі сплячої людини. Вони вважали, що померлий заснув і що його життя буде продовжуватись в іншому світі. Тому в домовину ставили їжу, клали прикраси, знаряддя праці.
Близько трьох тисяч років тому в Подніпров’ї на зміну бронзовому вікові прийшов залізний, що супроводжувався певним прогресом виробничих сил та докорінними демографічними змінами. Зі сходу в Північне Причорномор’я пересуваються численні племена скіфів. За короткий час осіле землеробсько-скотарське господарство краю змінюється кочовим скотарством. Войовничі іракомовні племена швидко захопили і підкорили величезну територію від Криму до Карпат. Вони принесли з собою нову культуру, налагодили тісні зв’язки з Середньою Азією, Сходом та античним Середземномор’ям. Період панування скіфів припадає на 7-3 ст. до н.е.
Грунтовні свідчення про ті часи, окрім археологічних матеріалів, вміщують писемні джерела і, перш за все, розповідь про Скіфію давньогрецького історика Геродота. За його свідченням, у 7 ст. до н.е. на території Скіфії виникла перша в Подніпров’ї ранньокласова держава на чолі з царськими скіфами, які населяли Крим та Приазов’я. В степовому Причорномор’ї мешкали підвладні їм племена скіфів-кочівників.
У Дніпровському Лісостепу на Правобережжі знаходились скіфи-орачі, а на Лівобережжі, в басейні Сейму, Ворскли, Сули та Псла – скіфи-землероби. Постійні війни, далекі військові походи в Середню Азію, на Кавказ, за Дунай, одержані блискучі перемоги, перш за все, над перським царем Дарієм, закріпили за скіфами славу непереможних.
Як спогад про одну з наймогутніших у світі Скіфську державу, залишилися численні кургани та неприступні городища, що густо вкривають майже всю територію сучасної України. Значна концентрація скіфських пам’яток у нашому краї дала підставу вченим виділити їх в окрему Посульську групу. До неї також входять скіфські пам’ятки середніх течій Псла та Сейму, що концентруються навколо унікальних скіфських курганних некрополів біля Ромен. Основна кількість курганів знаходиться північніше Ромен. Найбільші групи розкинулись поблизу сіл Пустовійтівка, Великі Будки, Вощилиха, Басівка. За свідченням археологів, більшість посульських курганів було споруджено в 6-5 ст. до н.е.
Про те, як насипались кургани в 4 ст. до н.е., розповідає в своїх творах Геродот. Коли гинув чи помирав скіфський вождь або цар, його тіло муміфікували і в парадному вбранні на колісниці обвозили по всій підвладній йому території. За колісницею слідували воїни, слуги, дружини, гнали рабів і коней. При зустрічі з похоронною процесією місцеве населення виявляло глибокий сум і покору, відправлявся відповідний обряд. На сороковий день траурна процесія досягала місця поховання. Біля могили вбивали одну із дружин вождя або наложницю, рабів, коней і ховали разом із ним. У могилу клали зброю, особисті речі, їжу. Після цього справляли поховальний обряд( тризну) і насипали високий курган.
У рядових посульських курганах до 2м висотою могили мають вигляд ям із балковим перекриттям. У більшість влаштовувались гробниці у вигляді зрубів із балок у 7-12 вінець і стовпами по кутах. Іноді зруб замінювався обшивкою стін із вертикально поставлених дощок, нижні кінці яких закріплювались у канавках вздовж стін. Перекриття на уступі робилось із двох рядів балок. Для спуску в таку (до 5м глибини) гробницю викопувалась яма із східцями. Дно ями вкривали березовою корою або посипали вапном і червоною фарбою. Особливе значення в ритуалі набуло поховальне вогнище, для якого над перекриттям спорудужувався глиняний майданчик. Поряд із ямою трапляються сліди тризни у вигляді уламків посуду, кісток тварин і вугілля.
Поховані лежать у витягнутому стані, переважно головою на південь. Знать хоронили в повному військовому спорядженні: з мечем, списами, бойовими сокирами, сагайдаком із стрілами. Біля однієї з стінок гробниці складався військовий обладунок, куди входили панцир, щит, і рідше – поножі. Тут же клались сагайдак із стрілами, меч, сокира, бойові ножі. Праворуч похованого клали кінське спорядження, якого в посульських курганах особливо багато.У кожній могилі обов’язковий сагайдачний набір стріл. У гробниці, найчастіше біля голови похованого, знаходять кістки від жертовного м’яса і глиняний посуд. У багатьох могилах ставились бронзові казани, амфори і художньо оздоблений посуд. Прикрашали воїнів золотими гривнями і бляшками.
Від скіфських часів на Посуллі також залишилось декілька укріплених городищ: Роменське, Глинське, Ведмежівське, Басівське. Всі городища за своїм характером багатошарові. Під час розкопок були виявлені залишки наземних житлових будівель і неглибокі землянки. Наземні споруди, очевидно, були дерев’яними з глиняними долівками, довжиною 10 м і шириною 5 м. Землянки невеликі, овальної форми з підпірними стовпами всередині і глиняною долівкою. Ширина їх 4 м. В обох типах жител печі мали склепіння, вони були складені з глини на каркасній основі із лози. Крім ліпного посуду, на поселеннях знайдено амфори, античний художній посуд, наконечники стріл, пластини від панцирів, ножі, серпи, булавки, браслети, зернотерки, вироби з кістки. Наявність серпів, зернотерок, кісток свійських тварин свідчать про розвинене скотарство і землеробство.
Під натиском сарматів, що мешкали в Прикаспії в кінці 3 ст. до н.е., скіфи не тільки позбулись колишньої військової могутності, але втратили майже всю підлеглу територію. З цього часу і до 2 ст. н. е. скіфи мешкали виключно в Криму.
На декілька століть після вторгнення сарматів обезлюднів Лісостеп, а особливо Посулля. Тільки з 2 ст. н. е. в цих краях з’являється осіле населення так званої культури полів, поховань черняхівського типу. Їхні зовсім не укріплені поселення розташовувались у долинах, мокрих ярках, поряд із гирлами малих річок. Наземні будівлі та напівземлянки будувались із жердин, покритих глиняною обмазкою. Житла зводились прямокутної форми, вони рядами тягнулись вузькою смугою понад берегами річок від сотень метрів до кілометра і більше. Населення займалось скотарством, землеробством, ремеслом і торгівлею. В землеробстві використовували плуг та рало із залізним наконечником. Із ремесел були розвинуті металургія та ковальська справа, гончарство. Особливо жвава торгівля велась з античними містами Причорномор’я. При цьому використовувались римські монети.
На рубежі 4-5 століть н.е. у Лісостепу зникають пам’ятки черняхівської культури, етнічна належність їх ще остаточно не визначена.
Знову на століття переривається осіле життя в роменському краї і майже на всьому Лівобережжі. З другої половини 1 тисячоліття на арену виходять слов’янські племена, які заселяють значні території Європи. Писемні відомості про них вміщені у візантійських, арабських джерелах, а також у найдавніших частинах давньоруських літописів. У східних слов’ян, що у 8 ст. заселили землі від Чорного і майже до Балтійського морів, складаються племенні об’єднання, союзи. Одне з таких об’єднань слов’янських племен, відоме під назвою «Сівер», густо заселяє Посулля і суміжні території Лісостепу. На схід від сіверян у цей час зміцнюються кочові азіатські племена, об’єднані в Хазарський каганат.
Вже у 8 ст. слов’янські племена на сході Лівобережжя, в тому числі і сіверяни Посулля, потрапляють під ярмо каганату. Літописні згадки про заселення краю сіверянами підтверджуються численними археологічними пам’ятками, що хронологічно відносяться до волинцевської (7-8 ст.) і роменської (8-10 ст.) археологічних культур. Сьогодні археологам відомі сотні пам’яток роменської культури. На території Роменського району знаходяться Басівське, Глинське, Ведмежівське, Шумське, Роменське городища. Вони, як правило, мають вигляд укріплених городищ, розташованих на високих берегах Сули та її приток. Поселення займають переважно миси берегових підвищень, оточених глибокими ярками зі стрімкими ровами та насипними валами з незахищених боків. Висота валів коливається від 2 до 8 метрів, а глибина ровів у різних городищах – від 1,5 до 4 метрів. Природні схили часто ескарпувались до 7-12 метрів у висоту, що додавало неприступності городищам. Для своїх поселень сіверяни нерідко використовували існуючі колись скіфські городища. Потужні земляні укріплення на поселеннях роменської культури необхідні були для протистояння експансії хазар зі сходу, яким сіверяни вимушені були сплачувати непосильну данину. Сіверяни будували житла, наполовину заглиблені в землю, стовпової, а рідше зрубної конструкції, розміром близько 4 на 5 метрів. Печі в житлах вирізувались із материка, а їх склепіння ліпилось із глини з застосуванням глиняних конусів. Господарчі ями споруджувались за межами житла. Основну масу знахідок становить посуд, переважно ліпний. За формою це горщики, макітри, сковорідки, глечики. Горщики – широкогорлі з високими плічками, їх тулуб конусовидно звужується до дна, вінця відігнуті та вертикальні. Орнаментувався посуд відбитками палички, обмотаної шнурком, або хвилястими лініями. Вінце зверху защипувалось пальцями. На роменських городищах також виявлено значний комплекс знарядь праці: залізні наральники, сошники, серпи, коси,тесла, ножі, шила, риболовецькі гачки, кресала для вогню, кам’яні зернотерки, прясла, кістяні пароколки. Такий набір знарядь праці вказує на розвинене землеробство плужного типу з двопільною системою обробки грунту. Асортимент культурних рослин наших пращурів майже повністю відповідав сучасному. Про розвинене скотарство сіверян свідчить переважаюча кількість домашніх тварин. Найбільше розводили велику рогату худобу, що використовувалась як тяглова сила і була джерелом м’яса і молока. Як робочу силу, крім вола, використовували коня. Розводили свиней, овець, кіз. Важливу роль відігравало мисливство, рибальство, широкого розвитку набуло бортництво. Серед ремесел були розвинені ковальство, обробка кіски, ткацтво, ювелірна справа. Однак хазарське панування значно уповільнило соціально-культурнний розвиток сіверян.
Для роменської культури притаманний свій поховальний обряд: покійника спалювали, прах та деякий інвентар вкладали в глиняний горщик( урну), яку ставили на стовпі або на невисокому кургані. Пізніше, в 10-11 ст., урну закопували в землю або в середину кургану. Поряд із таким обрядом зустрічалось і трупопокладення, яке домінувало в давньоруський період християнського часу. Археологічні знахідки підтверджують літописні відомості про язичницькі вірування слов’ян із їх обожнюванням сил природи. Літопис розповідає про бога вітру – Стрибога, бога сонця – Даждьбога, бога вогню – Сварога, про верховного бога – Перуна.
До різних дат схильні дослідники дати заснування стародавнього міста Ромен, майже всі впевнені, що нашому місту не менше 1000 літ, а проведені останні археологічні розкопки дають висновки щодо виникнення міста – Ромену не менше 1100 літ.
У кінці 1 тисячоліття відбуваються значні зміни в духовному та суспільному житті слов’ян, зумовлені об’єднанням двох найбільших князівств – Новгородського і Київського – та утворення давньоруської держави Київська Русь.
Літопис повідомляє також про похід київського князя Святослава на сіверян із метою звільнення їх від Хазарського каганату і приєднання до інших слов’янських племен Київської Русі.
З утворенням давньоруської держави, запровадженням християнства відбувається поступове вростання роменської культури в давньоруську. В кінці 10 ст. майже повсюди роменська культура припиняє своє існування. Територія Посулля протягом 10-13 ст. входить до складу Переяславського князівства.
Тяжка доля спіткала наших предків-сіверян у часи Київської Русі. Під 988 роком літопис сповіщає, що князь Володимир сказав: «Се не добро есть мало градов кло Києва, юнача ставити городи по Десне, и по Трубеже и по Суле, и по Стугне…» І знову сіверяни стали надійним фортом слов’янської держави на шляху до Києва печенігів, а згодом половців. На основі їх городищ в 11-13 ст. була створена глибоко ешелонована захисна система на Лівобережжі, що отримала назву Посульської оборонної лінії Київської Русі.
Лаврентіївський літопис згадує про події весни 1113 року, коли половецькі хани Аепа і Боняк оточили місто Вир, тоді Володимир Мономах разом зі своїми синами, племінниками і чернігівським князем Олегом вирушив половцям на зустріч «к Ромну». Половці зняли облогу сусідньої фортеці Вир і втекли. Цей епізод був описаний у «духовній» книзі Володимира Мономаха і потрапив до другої редакції «Повести временных лет», складеній монахом Сильвестром, під 1096 роком. Тому існує дві писемні дати і достовірні і офіційно визнані.
Як географічні, так і природні умови сприяли заснуванню міста-фортеці на високому правому березі Сули біля її злиття з притокою Ромен, або Великий Ромен. Підступи до фортеці захищались крутими берегами та земляним валом із частоколом. Цитадель або «Замок» з’єднувалась вузьким переходом із плато, де знаходиться нині Базарна площа. Плато в свою чергу теж було неприступним і захищеним із трьох боків річками та яром Муховцем. За своїми розмірами «Замок» був близько 250 метрів у довжину і від 50 до 100 метрів у ширину. Але й цієї площі було досить, щоб розмістити декілька сот воїнів Київської Русі, а також сховати за своїми стінами поселенців посаду, що оселились на плато.
В давньоруських літописах початку 2 тисячоліття згадуються виключно міста Ромен та Глинськ, але археологічні дослідження переконливо доводять існування в ті часи й інших населених пунктів на Роменщині. Це, перш за все, колишні сіверянські городища, на яких, за свідченням археологів, життя продовжується в 10-13 ст. Серед них ланцюг укріплених городищ по Великому Ромену: Ведмеже, Липове, Красний Колядин та інші, що доповнювали ключові міста Посульської оборонної лінії.
В літописах є свідчення про 46 нападів на Русь лише половців, 24 рази за два століття згадується р. Сула як місце боротьби з печенігами і половцями.
«…Лавины степняков за ратью рать
Не раз пытались эту крепость взять,
Но воины-роменцы в неистовых сечах
Свою свободу отстояли на мечах…»
(Из стихотворения Виктора Плашкина «Мой город всегда молодой»).
Інколи навал степових кочівників не витримували стіни городищ. Близько 1185 року, як свідчить Іпатіївський літопис, половецький хан Кончак «зніс Сулу», тобто зруйнував оборонну лінію і половці «по Росі по Сулі поділили міста».
На початку 13 ст. зі сходу знову на Посулля насунулась навала, цього разу монголо-татарська. 1239 року полчища хана Батия зруйнували та спалили всі міста та поселення Посульської оборонної лінії, обезлюдніло Посулля. Переяславське удільне князівство потрапило в залежність Золотої Орди.
Але знову і знову після кожної навали залюднювалось Посулля, відроджувались городища, виникали нові села, продовжувалось життя.
Пізніше місто розрослось і до 17 століття займало все плато, яке, в свою чергу, було обнесено валом, ровом, мало в’їздні башти і продовжувало відігравати роль фортеці. Вниз до самої Сули від міста відходили два земляні вали, які утворювали так званий «Підгородок», що захищав відступи до міста від Сули.
2. ПРО НАЗВУ МІСТА
Існує ціла низка версій щодо походження назви міста. За однією з них назва походить від річки Ромен, яку за повноводність величали Великий Ромен. В свою чергу назва річки походить від квітки ромен-цвіт, якою в ту пору були заслані береги Великого Ромену. Давня назва квітки ромен-цвіту подекуди зустрічається ще в народних піснях та фольклорі.
За іншою версією Ромен походить від літописних згадок про місто як Рим, Римово, Румно. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» говориться: « Се у Риме кричат под саблями половецькими».
В більш пізніх літописах та документах дається майже однозначна назва міста Ромен, яка проіснувала до середині 19 століття. З другої половини віку і до 30-х років 20 віку зустрічаються дві назви Ромен та Ромни. Подекуди назва Ромен в україномовному середовищі та документах проіснувала до початку 50-х років. На спадок про Ромен залишились тільки словоутворення «роменський» та інші, що не відповідає філологічним вимогам. Ромни – літературно і історично неправильна назва. Перші згадки про таке найменування відносяться до 18 сторіччя.
Дослідники стверджують, що така назва – трансформація назви походить від польського звучання назви «Румно». Польська назва «Румно» зустрічається в давніх польських джерелах і була характерною для поляків у період їх панування над містом. У результаті подальшого перекручення назви російськомовним людом виникла і утвердилась історично неправильна назва Ромни. Ця назва зачепилась за містом і в офіційних документах царського уряду з середини 19 сторіччя. Перекрученню сприяло ототожнювання росіянами назви нашого міста з іншим українським містом Лубни. В той час подібна доля спіткала і місто Прилук, яке за Російської імперії стає Прилуки.
Про повернення нашому місту історичної назви вже на протязі кількох літ точаться розмови. Раніше про це не могло бути і мови. А тепер?..
3. ГЕРБИ РОМЕН
З історією міста тісно пов’язані герби Ромен. Невідомо, коли і ким був створений стародавній герб. Першу згадку про нього, а також його опис знаходимо в «Топографічному опису Черніговського намісництва» О. Шафонського під 1786 роком. «Герб складається з чотирикутного продовгуватого щита, нижні кути якого круглі, і на нижньому краю в середині гостре підвищення ( точніше зниження – прим. автора). На щиті, на зеленому полі, на двоступеневому підвищенні ввіткнуто хрест золотий Мальтійський».
Шафонський розповідає, що з далеких часів Роменська міська ратуша мала печатку, на якій було зображено хрест, що стоїть на могилі. Звідки взялась ця печатка і що означає зображення хреста, тогочасним жителям було невідомо. Шафонський висловлює припущення, що назва одного із міських передмість Могилки кладе символіку печатки. За звичаєм, на могилах ставлять хрести. А сама назва передмістя також походить від великої кількості стародавніх могил на цьому місці, рештки яких збереглися до того часу. В могилах поховані, очевидно, воїни-захисники міста, адже місто в першу чергу приймало на себе удари кочівників.
Таким чином, древній герб символізує мужність, стійкість захисників міста, яким було притаманно «стояти на смерть, до хреста».
В 1782 році 4 липня цей герб із визначенням кольорів був затверджений царем разом із гербами інших великих міст Малоросії.
На підтвердження символіки стародавнього герба Ромен доцільно згадати перше графічне зображення плану міста на картах середини 17 століття, виконаних французьким інженером Г. Бопланом. На карті Ромен показано важливу цитадель із баштами, а біля неї велика кількість підвищень у вигляді могил.
Існує також припущення, що на древньому гербі зображено у вигляді хреста давньоруський символічний меч, ввіткнутий у землю. Але перша легенда більш вірогідна.
Древній герб міста як офіційний проіснував до кінця 70-х років 20 століття, але в радянський час не використовувався і не публікувався.
Рішенням виконкому Роменської міської Ради народних депутатів 12 квітня 1980 року було затверджено сучасний герб. Його автором став переможець міського конкурсу по створенню герба М.М.Колесов.
Автору вдалося геральдичними засобами відтворити минулу і сучасну історію міста, його знаменитий Іллінський ярмарок.
Квітка ромену символізує легенду про назву міста, профіль шестерні в центрі ромашки відображає сучасний промисловий розвиток, коромисляні терези – згадка про ярмаркові традиції. Сучасний герб міста успадкував і кольори: жовтий, зелений, чорний, а також доповнився червоним кольором у центральній частині герба.
З незабутніх часів кольори в геральдиці відіграють важливу функцію і характеризують відповідні якості. Так жовтий колір (колір золота) є символом багатства, справедливості, великодушності, червоний – символ хоробрості, мужності і безстрашності, зелений – символ надії, радості, достатку, чорний – символ печалі, розсудливості, покори.