На цьому фото зображені останні козаки-старшини роменських дореволюційних сіл. Тоді це був Роменський повіт Полтавської губернії. У центрі – голова Роменського повіту й представник губернської влади з Полтави. Поряд стоять писарі. Знімок зроблено близько 1874 року.
Серед них мій дід – старшина Засулля Степан Семенович Сердюк (помер 1924 р., місце поховання не збереглося). Інші – невідомі мені люди. Звертаюся з проханням до всіх, хто впізнав своїх родичів, знайомих, повідомити про це редакцію газети “Вісті Роменщини”. Так ми дізнаємося більше про минуле Роменщини, наших предків, родовід.
Скажу кілька слів про те, чим займався старшина. За сімейними переказами, Засульська управа знаходилася на місці нинішньої поліклініки, штат складався зі старшини, писаря і сторожа-двірника. У дворі було кілька споруд, серед них і “холодна” – для неслухняних.
Бувало, вночі стукають у вікно до старшини (мого діда) збентежені люди. Кажуть, що Грицько-“Карапуз” (сільське прізвисько) бешкетує, лається, виганяє жінку з хати, погрожує кілком. Дід одягає кирею, зверху – медаль старшини. Дорогою гукає одного-двох односельців для підмоги. “Карапуз”, побачивши старшину, затихає, насуплюється, мовчить, на запитання не відповідає. “Одведіть у “холодну”, завтра протверезиться – розберемося“, – наказує старшина. Помічники відводять бешкетника в острог, двері зачиняють на клямку з дерев’яним ціпом. Вранці сторож приводить його до старшини, той розпитує про все. Радиться з писарем та свідками, що робити з дебоширом. Писар, почухавши потилицю, нагадав, що треба допомогти солдатці Одарці, яка просила що-небудь для скотини.
– Тоді зробимо так, – підбиває старшина підсумки наради. – Ти заслужив доброї прочуханки, та зробиш одне – одвезеш Одарці (у якої четверо дітей) гарбу соломи. Оце тобі на перший раз покарання.
Винуватець схопив капелюха: “Ой, спасибі” (покарання могло бути суворішим) й побіг виконувати наказ громади. Замість однієї привіз дві гарби соломи.
Коли збирали гроші на будівництво пам’ятника Шевченку в Ромнах, Засульський старшина зумів так організувати збір коштів, що гроші принесли навіть ті, хто сам потребував допомоги. Є багато інших цікавих прикладів господарювання, як мені розповідали родичі. Старшина був чесною, справедливою людиною. Разом із помічниками він умів навести порядок у чималенькому селі Засулля. На охайних, прибраних вулицях росли дерева, квіти. Незважаючи на ґрунтові дороги, ними можна було під’їхати до будь-якої хати.
Родина у діда була багатодітна. З дружиною виховали п’ятеро дівчат і троє хлопців, серед них два інженери й два вчителі.
Ця історія знайшла своє продовження на початку 2024 року у групі Фейсбуку Рідний край через призму об’єктива: минуле та сьогодення , заснованій краєзнавцем та фотомайстром Євгенієм Соломкою. Праправнучка Сердюка Степана Семеновича, Наталя Молодика, написала:
Сердюк Степан Семенович мій прапрадід, я доглядаю за його могилою на Засульському кладовищі. Саме цю фотографію, де Степан Семенович сидить третій справа, моя мама Зубко Інна Борисівна передала на тимчасове користування у Роменський краєзнавчий музей. Доглядаю й за могилою його сина, а мого прадіда, Сердюка Михайла Степановича (на пам’ятнику написала тільки рік смерті 1941, бо року народження, на жаль, не знаю. Помер від зараження крові). Могила Михайла Степановича знаходиться поряд біля батькової могили Степана Семеновича. Проживаю у хаті, яку збудував Степан Семенович для свого сина Михайла Степановича, знаю, де й хата самого Семена Степановича по вул.Маркевича (Калініна).
