Спів Євгена Адамцевича
Минуло багато часу відтоді, як чув я його задушевний тонкий голос…
Здається, вічність! Отак-бо швидко і невпинно плинуть роки.
Було це, пам’ятається, десь в роках минулого століття.
Пригадую, що часто, у святкові або в буденні погожі дні на базарній площі у Ромні, у тому місці, де була автобусна зупинка, можна було побачити цього по-справжньому нині легендарного чоловіка.
Не тільки побачити, а й почути його голос, послухати рідних українських пісень, помилуватися звуковими переливами людського співу та звучанням музичного інструменту. Ото була дивина! Лише через роки осмислюєш велич тієї людини, велич рідної землі, силу національного духу, що не згасав навіть у роки тоталітарного режиму.
Євген Адамцевич, як завжди був одягнений у вишиванку. Худорлявий, біле волосся, уже не молодий на вигляд…
Виконував Є. Адамцевич під акомпонемент кобзи чи бандури як твори власні, так й інших авторів. Співав він про долю рідної землі, про національні звитяги. Про козаччину… Недаремно вважають його автором «Запорозького маршу»! Співав із перервами на відпочинок, по дві і більше години. Спів його був мелодійним, вражаючим, таким, що, назавжди
відкарбувався в памяті.
Базарна площа завжди була все людною. Тому Є.Адамцевича слухали не тільки роменці, а й мешканці сусідніх сіл, що базарували у Ромні: така-то тут традиція!
Стояли і довкола люди або й ішли неподалік, милувалися проникливим виконавським хистом кобзаря. І, опромінені світлом його національного духу, національної ідеї, мандрували у своїх справах, полишаючи в серці назавжди промінець любові до рідного народу, переданий у спадок невидимим душевним вогнем Є. Адамцевича.
Часто кобзаря хтось супроводжував. А мешкав він неподалік. Дуже бідував… Інакше не могло і бути. Інакше не було б співу, не було б душевного вогню, не було б наснаги. Ситі творити мистецтво або не зовсім не спроможні, або не не так потужно.
Минули роки… Багато відійшло людей, що чули голос Є. Адамцевича. Багато народилося відтоді. Вони ніколи не бачили і не чули кобзаря. Але історія повернула нам образ того легендарного (так оцінюємо нині життєвий подвиг Є. Адамцевича) кобзаря. Уже навічно.
Я вельми вдячний долі, що зміг доторкнутися до таїни таланту Є. Адамцевича і бодай щось розказати про свого славного земляка нащадкам.