Смерть від голоду

СОН

СОН
Мені приснився сон – поганий і болючий,
Несуть мене вітрила у той голодний час.
І вп’явся в моє тіло іржавий дріт колючий,
І їсти, як ніколи, нема чого у нас…

Прошу у Бога хліба, та голосу немає,
Матусю кличу гучно… ЇЇ уже нема…
І вже – останній подих. Самотньо помираю…
Із голодом – віч-на-віч. Сама… Зовсім сама…

Прокинулась – зраділа я сонцю, світлій днині.
Як добре жити нам, і вдосталь хліба мати!
Я всім бажаю людям достатку у родині,
І голоду ніколи не чути і не знати!

***
А ми малі, і голоду не знаєм,
І дай нам Бог не знать його ніколи!
Усе в житті, що хочемо, – ми маєм,
В родині дружній ходимо до школи.

Усе, про що розказують нам люди,
Що скуштували горе і біду,
У пам”яті і серці нашім буде, –
Як липу їли, кору, лободу…

Як за дітей у розпачі й тривозі
Боліли душі, краялись серця…
Вмирали пухлі, прямо на дорозі,
Їх не пізнати погляду й лиця…

А все, про що розказують у школі,
Про що читаєм в книгах залюбки, –
Клянемось, що із пам”яті ніколи
Не викреслим ніякі сторінки.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *