Всіма покинута, забута,
Стояла вона на вікні.
Неначе морозами скута
Тонула в вечірній імлі.
І разом із нею тонули
Мелодії ті чарівні,
Що ви не лише не збагнули,
А, навіть, топили в багні.
І, навіть, від пилу забувши
Протерти тендітне чоло,
Ви просто їй плюнули в душу –
О, як же це бридко було!
Ви,кажете, не Страдиварі?
Й тому її струни мовчать?
А ви їх будили, торкали,
А ви їм давали співать?
Не треба завзятого майстра,
Ні золота, ані гроша.
Ви лиш трохи їй підспівайте –
І в скрипки заграє душа!