Село Вовківці в далекому минулому називалося Волхові, знаходилося на лівому березі річки Сули.
Прямо через центр сучасного села проходила притока ріки Сули – Волховиця, яка в даний період зовсім висохла, а улоговина заселена жителями.
На правому березі Сули збереглася група курганів, пам’яток залізного віку. Вони належали скіфам, племенам, шо жили на нашій території приблизно 2500 років тому в укріплених городищах. Західний бік цих могил, а їх було 73 – ліс, східний – поле. З цих могил лише п’ять залишилися незораними. При розкопках, а вони проводилися декілька разів, було знайдено багато історичних пам’яток, хоч значна частина могил була пограбована. Так під час розкопок С.А. Мазаракі в селі було знайдено скарб срібних монет часів римських імператорів у кількості 300 штук. Це говорить, що село має дуже давню історію.
При розкопках курганів, проведених Виниченком та професором Самоквасовим в 1876, 1888, 1889 роках, було знайдено залізну збрую, сокири, ножі, наконечники списів, бронзові шоломи, багато фрагментів глиняного посуду, кісток домашніх та диких тварин. У жіночих похованнях знайдено багато різних золотих та бронзових прикрас. Значна частина них знахідок знаходилась в сільському історичному музеї.
Село Вовківці за часів кріпосництва було військовим козацьким поселенням і ніякому уряду не належало, але знаходилось в Путивлівському повіті, шо належав тоді Росії.
У XIV столітті село Вовківці було захоплене литовським князем.
В червні 1629 року Вовківці (Волхова слобода) були спалені московським військом, бо населення його, литовські люди, добровільно не захотіли піти за рубіж Московської землі.
За часів гетьмана Самойловича село було віддано на військову службу роменському сотникові Івану Сахацькому, а 1686 року за універсалом гетьмана Апостола селом володів полковий обозний лубенського полку Федір Заборовський, який загинув у боротьбі з шведами.
Після смерті Федора Заборовського село перейшло вдові Марині Заборовській і її сину в 1709 році.
За часів кріпосного права жителі села вели злиденне, затуркане, безправне життя. Більш сміливі і фізично здорові люди тікали на південь і поповнювали ряди українського запорізького козацтва.
Хрестовоздвиженська церква в селі Вовківці була споруджена в 1859 році.
Дерев’яна церква була без дзвіниці, холодна. До неї була приписана Покровська церква на хуторі Заруддя – дерев’яна, в одному комплексі з дзвіницею, холодна, споруджена в 1904 році.
При церкві діяла жіноча церковно-приходська школа. Церкві належало 61 десятина ружної землі. Прихожан привілейованого стану 8 осіб, міщан – З0 осіб, козаків – 5405 осіб, селян – 578 осіб. До парафії належали 24 хутори на відстані від 1 до 8 верст.
Згідно Довідкової клірової книги Полтавської єпархії на 1912 рік в храмі служили: священики Андрій Васильович Морачевський і Андрій Петрович Тарасенко, псаломщики Григорій Вікторович Дараганов і Петро Захарович Чміль, церковні старости: у Вовківнях – іаяак Данило Михайлович Зиблий і в Зарудді – козак Мефолій Омельченко.
Точну дату закриття Хрестовоздвиженської церкви не встановлено. Приміщення переобладнане піл клуб. В даний час приміщення передане релігійній громаді, проводяться богослужіння.
Скасування кріпосного права 1861 року не дало жителям села Вовківні, як і жителям інших сіл, ні землі, ні жаданої волі. Селяни Лівобережної України одержали менше землі, ніж вони мали раніше. Малоземелля змушувало селян іти в кабалу до поміщиків і орендувати їхні землі на дуже важких умовах. В пореформений період Посилюється зубожіння селянських мас і виділення купки сільських багатіїв. Так в селі з’являються куркулі: Зиблий Данило, Салій Антон, Шило Лука Дмитрович та інші шо мали до 50 десятин землі, яку самі не обробляли, а здавали в оренду малоземельним і безземельним селянам. “Багато Жителів села, в тім числі і я, – розповідає житель села Вовківні Рогаль Захарко Петрович, – не маючи засобів для існування, щороку босі з торбою за плечима відправлялись в сумну далеку Подорож в Херсонську і Таврійську губернії на злиденні заробітки”. А там, на півдні України, утворились великі ринки сільськогосподарських робітників, де поміщики за безцінь набирали собі робочу силу.
Багато жителів села займалися ремеслом. Тяжка праця на поміщиків на клаптику своєї землі і ремесло забирали останні сили кріпосних селян. Середній вік жителів села був 30-40 років. Тяжке безпросвітне було життя селян села Вовківці. В селі були лише шинок і церква. Малописьменний дяк і піп були єдиними духовними наставниками затурканих селян.
Лише в 90-х роках XIX століття було створено Вовківське народне земське 3-класне училище, в якому навчалися лише хлопці з більш заможних селян. У 1895 році відкрито церковно- приходську жіночу школу. Все ж за статистичними даними навіть у 1914 році з 2509 осіб жителів села лише 502 особи уміли читати і писати, решта були зовсім неписьменні.
Могутня хвиля революційного руху в 1905- 1907 роках в Україні сколихнула і жителів села Вовківці. Безземельні і малоземельні селяни виступають проти свавілля місцевих куркулів. Виступи були несміливі, стихійні, але вони змусили куркулів відчути на власній шкірі гнів знедоленого селянства. Було розбито і знищено майно міцевого торгівця Берка Корохова. Спалено клуні, хати, сараї куркулів Салія, Зиблого та інших. Революція 1905-1907 років зазнала поразки, але революційний рух на селі не припинився.
Для боротьби з селянським революційним рухом було проведено аграрну реформу Столипіна. Столипінське аграрне законодавство дало можливість куркулям за безцінь скуповувати землі селянської бідноти. Цe посилило процес розшарування селянства на куркулів та бідноту, загострило класові суперечності і зовсім не розв’язало аграрного питання.
За статистикою 1910 року земля в селі Вовківці була розподілена зовсім нерівномірно, З 443 господарств 293 господарства мали від 1 до 5 десятин і близько 100 господарств від 5 до 10 десятин землі. Безземелля і малоземелля примушували селян займатися ремеслом. У селі було багато ремісників: бондарів, шевців, ткачів, які своїми примітивними знаряддями вдень і вночі заробляли собі на шматок хліба.
Ось чому малоземельні і безземельні селяни, становлячи переважну більшість, одностайно підтримували повалення самодержавства, встановлення радянської влади та перші декрети радянського уряду про Мир і Землю.
До 1930 року в хуторах найбільш багатими куркулями були: хутір Журавелі – Старостенко Архип Андрійович – 40 десятин землі; хутір Зінове – Зіненко Іван – 40 десятин землі; хутір Браженці – Шевченко Семен Федорович – 25 десятин, Сенен- ко Овер’ян Гордійович – 30 десятин, Правдюк Іван Гнатович – 50 десятин.
У хуторі Зінове в 30-х роках створений колгосп імені Блюхера, в селі Правдюки – колгосп імені Будьонного. Першим головою колгоспу імені Будьонного був Мацак Семен Олексійович. У1935 році колгосп “Блюхера” був перейменований на колгосп ім. Чкалова.
Велику роль в організації на території Вовківської сільської ради відігравали активісти села – комуністи, комсомольці. їх завжди підстерігали вороги колгоспного будівництва. Так у 1930 році після чергового засідання правління колгоспу “Новий побут” (село Вовківні) активіст Гумен Андрій вночі був схоплений ворогами колгоспу, і до цього часу невідома його доля. Злісними ворогами колгоспу були куркулі: Туник Наум Юхимович, Яремено Федір.
Особливо тяжкими роками для населення Вовківської сільської ради були 1932-1933 роки. В цей час помічником голови колгоспу у Вовківцях був Кулик. Він любив порядок і дисципліну. В 6 годин ранку за його командою били в ренту (дзвони). На цей дзвін люди повинні були йти на вигін, там давали похльобку з вареної квасолі і відправляли в поле на роботу.
З 1935 до 1940 року головою Вовківської сільської ради був Зіненко Мусій Олексійович.
Незважаючи на шалений опір куркулів, вже у 1934 році колективізацією було охоплено до 1000 селянських господарств, завершувалась суцільна колективізація села і ліквідація куркуля, як класу.
Зростала матеріальна база колгоспів. У 1940 році колгосп імені Чкалова (хутір Зінове) був приєднаний до колгоспу імені Будьонного (село Правдюки).
Швидко почала розвиватись народна освіта. Партійна і комсомольська організація села кинули всі сили на будівництво школи ще в 1927 році.
Так за ініціативою Касяна Петра Мусійовича і Старуна Йосипа Левовича було збудовано першу на Роменщині семирічну школу. Для огляду школи прибув голова ЦBK Григорій Іванович Петровський, що було визначною подією в історії села. Ця школа пізніше виросла в середню школу, перший випуск якої відбувся в 1938 році.
З 1922 року в селі Вовківці була відкрита лікарня. Лікарем був Пархомович Едуард Адамович, за національністю поляк. Лікарня знаходилася на місці теперішнього гуртожитку вчителів (в ньому проживали вчителі: Пилипенко Г.П., Палажечко Ф.С. і інші.). У1937 році Пархомовича було заарештовано, як ворога народу, і розстріляно. Після Пархомовича лікарем був Брайловський Олександр Миколайович, перший заслужений лікар України.
Жителі села Вовківці ніколи не забудуть нескорену полонянку Копитенко Марію Григорівну, закатовану фашистами при допиті в німецькому концтаборі. За період німецької оку-пації у селі Вовківні було розстріляно 34 борці за незалежність Батьківщини, серед них Костенко С.М.,Токар А.А., Мацак С.В., Поух Михайло Олексійович – голова колгоспу, Тонкий – директор школи, Зацаринний Тихін Прокопович, Шило Семен Климентійович, Ясенецький Костянтин, Біложур М.Т., а також Зубко Акуліна, Недбайло Микола Степанович, Горобець Михайло Тимофійович, Артюх Єфросинія, Галаган Серафим і 22 червоноармійці, захоплені в полон на території сільської ради. Насильно відправлено в Німеччину на каторжні роботи 239 осіб, В центрі села поховано 103 радянських воїни. Прізвища загиблих невідомі. На кладовищі поховано 4-ох радянських воїнів; рядових Березового Юхима Андрійовича, Кришенка Івана Миколайовича, Миколаєнка Никифора Ілліча, молодшого сержанта Скриміна Миколу Павловича.
Нанесено матеріальних збитків селу на суму 6382011 крб (в старих цінах). Та недовго фашисти-варвари були господарями окупованої території. 13 вересня 1943 року радянські війська звільнили село. Тяжкі були наслідки окупації. У колгоспі залишилось лише 10 майже непридатних коней, а худоби продуктивної не залишилось зовсім. Для обробітку землі в колгоспах використовували дядьківських корів.
Партійна організація, що складалася в 1950 році з 14 комуністів, згуртувала колгоспників на відбудову господарства. На важливих ділянках колгоспного виробництва були комуністи: Бойко П.О. (секретар партійної організації після звільнення села),
Ніколенко О .Я., Грек М.І., Штучка Ф.М., Токар І.Я. і інші.
Після війни на території сільської ради були колгоспи: ім. Петровського (село Вощилиха), ім. Ворошилова (село Вовківці), ім. Будьонного (село Правдюки). У1955 році із колгоспів, які були на території Вовківської сільської ради, утворюється єдиний колгосп під назвою “Шлях Ілліча”.
З 1935 до 1940 року головою Вовківської сільської ради був Зіненко Мусій Олексійович, після Вітчизняної війни – Яременко Микола Павлович. У1947-1948 роках головою сільської ради працював Старун Йосип Левкович, після нього – Ошалик Володимир.
В 50-х роках – Гумен Григорій Андрійович. З 1952 року і до приєднання до Пустовійтівської сільської ради головою був Городенко Петро Васильович.
У1955 році колгосп мав у посіві 1193 га зернових, в тому числі 550 га озимої пшениці, З0 га гороху, 40 га кукурудзи. Валовий збір зерна колгоспу складає 8430ц, що становило по 7,2 ц з 1 га. Вироблено 309 ц м’яса, 1239 н молока. Прибутки колгоспу становили 470 тис. крб. Порівнюючи з іншими колгоспами району, колгосп не відставав, але мав низьку оплату праці колгоспників, яка становила З0 копійок грошей і 1 кг хліба за трудодень.
В результаті реорганізації МТС колгосп у 1958 ропі отримав від держави могутню с.-г. техніку, а саме: 6 автомашин, 8 тракторів, 11 сівалок, 9 різних комбайнів. Цe дало змогу підвищити врожайність с.-г. культур і уже в 1958 році загальний прибуток колгоспу становить 2990 тисяч карбованців. Цe у 6 разів більше, ніж у 1953 році. Оплата праці колгоспників становить 5,31 карбованців, це у 16 разів більше, ніж у 1953 році. Колгосп збільшує посіви за рахунок цінної фуражної культури – кукурудзи, якої в 1958 році в посіві було 283 га. Колгосп розпочинає посів цукрових буряків, збільшується виробництво м’яса, якого вироблено 1305 ц, або більше в 4 рази, ніж в 1953 році, молока 4120 ц, або в 307 рази більше, ніж в 1953 році. Зростає виробництво й інших сільськогосподарських культур: картоплі, коноплі.
Важливим фактором культурного рівня села є відкриття клубу на 300 місць (на базі колишньої церкви), при якому було стаціонарне устаткування кіно, працювали гурток художньої самодіяльності, музична кімната. На території села діють 4 бібліотеки з фондом 13325 книг (сільська, шкільна, 2 колгоспних).
У 1963 році жителі виписують 1103 примірники газет та журналів. У 1963 році колгосп “Шлях Ілліча” було приєднано до колгоспу “Більшовик”.
На місці, де було побудовано в 1928 році Вовківську семірічну школу, до цього був гамазей, в якому зберігався страховий фонд зерна на випадок неврожаю. Громада вирішу-вала: кому і скільки дати на посів зерна, на прожиття. Першим директором школи був до 1932 року Зеленський Кузьма Костянтинович, родом із села Пустовійтівка, учителями були Христовим Микола Васильович, Головко. Після цього школу очолювали: Гудименко (1932-1935), Данілов (1935-1937), перед війною – Тонкий, Рогов Петро Павлович (1943-1947), Ковальчук (1947-1950), Пільгуй Олександр Олександрович (1950-І955), Сабашков Олексій Сергійович (1955 – 1963 роках), Безносик Валентин Миколайович (1963-1968), Телема Василь Васильович (19684970), Турченко Михайло Григорович (1970- 1972), Стрельченко Григорій Степанович (1972- 1979), Борзенков Ігор Анатолійович (1979-1990). Останнім директором Вовківської школи був Вовк Юрій Анатолійович.
У колективі школи працюють талановиті і знані педагоги: Щербина Сергій Федотович, Дудка Йосип Михайлович, Пилипенко Галина Петрівна, Сененко Марія Тимофіївка, Троман Варвара Порфирівна, Палаженко Федір Семенович, Палаженко Галина Микитівна та інші.
У зв’язку з тим, шо в цей період село Вовківці вже належало до Пустовійтівської сільської ради і що в 1972 році було побудовано в селі Пустовійтівка приміщення нової середньої школи, то Вовківська середня школа була реорганізована в 8-річну.
В 2002 році була закрита Правдюківська початкова, в 2003 році – Вовківська школи.
У 1971 році на базі тракторної бригади колгоспу “Більшовик”, де бригадиром тракторної бригади був Герой Соціалістичної Прані Б.І. Сукачов, організовується учнівська виробнича бригада з учнів Вовківської середньої школи. Дружні шефські зв’язки між школою і бригадою дали позитивні результати. Колектив тракторної бригади безкоштовно виділяє колісний трактор ЮМЗ для учнів школи. Б.І.Сукачов допоміг обладнати при школі кабінет механізації. Учні почали вивчати тракторну справу (викладав тракторну справу Спинка П.П.). Із механізаторів колгоспу “Більшовик” було виділено досвідченого механізатора Холошу Миколу, який по батьківські навчав учнів 9-10 класів навичкам практичної їзди на тракторі. Вчилися і дівчата, й хлопці. Влітку на базі тракторної бригади було організовано трудовий табір праці та відпочинку учнів старших класів. Учні допомагали механізаторам бригади ремонтувати техніку, брали активну участь у польових роботах, а також культурно відпочивали. Жили в палатках; в таборі була своя їдальня. За досвідом роботи табору приїздили директори шкіл з усієї області.
Коли була відкрита Пустовійтівська середня школа, а Вовківська реорганізувалась у 8-річну, традиції роботи учнівської виробничої бригади були відновлені в Пустовійтівській школі. Уроки трудового навчання проводив Косенко Іван Федорович.
Випускники школи разом з атестатом про середню освіту одержували посвідчення тракториста. Значна частина випускників залишалася працювати в колгоспі механізаторами. Згодом із випускників Пустовійтівської СШ був організований механізований загін “Золотий колос”, в якому працювали такі учні-випускники: Черевко Аюбов, Коваленко Микола, Сітак Ніна, Скрипаль Марія й інші.
В селі Вовківці народилося багато відомих постатей.
Рожалін Кузьма (Козьма) Федорович (1740 – 1795 роки) – лікар, доктор медицини. Навчався в Києво-Могилянській академії. Вступив в 1758 році до госпітальної школи при Санкт-Петер бурзькому адміралтейському госпіталі, отримав звання підлікаря (1759 рік), в 1760 році – лікаря. Відряджений в 1761 році за кордон для вдосконалення знань. Захистив в 1765 році у Лейденському університеті дисертацію на старшого доктора медицини. Призначений викладачем в обох Петербурзьких госпітальних школах. З 1775 року – лікар у Новоросійській губернії, в 1776 – 1778 роках – військовий лікар, головний лікар Єлисаветградського госпіталю.
Токар Іван Єлісейович – організатор сільськогосподарського виробництва, Герой Соціалістичної Праці (1951 рік). 3 1930 року працював в колгоспі ім. Ворошилова (село Вовківці) на різних посадах. Учасник Великої Вітчизняної війни. У1944 -1948 роках – голова Житнянської сільської ради, з 1948 року – голова колгоспу “Маяк”, 1955 рік – голова Миколаївської сільської ради.
Повх Василь Олексійович (1906 -1997 роки) – педагог, громадський діяч, почесний громадянин міста Пряшів. З 1942 року – уповноважений Сталінградського фронту. У 1943 – 1959 роках на партійній роботі у ЦK КПУ, секретар Кам’янець-Подільського і Закарпатського обкомів КПУ. 31959 року – ректор Харківського педагогічного інституту фізвиховання, в 1962 – 1987 роках – старший викладач кафедри педагогіки.
Смажник Микола Федорович – державний діяч, генерал-майор органів держбезпеки, державний радник митної служби 3-го рангу. За-кінчив в 1959 році КПІ. Працював інженером- технологом на Сумському машинобудівному за-воді ім. Фрунзе. З 1971 року – в органах держбезпеки. Закінчив в 1981 році Вишу школу КДБ СРСР. Два роки перебував у службовому відрядженні в ДРА. Був начальником СБУ в Сумській області. У 1996-2000 роках очолював Сумську митницю.
Начальник управління охорони здоров’я Сумської обласної державної адміністрації – Близнюк Микола Дмитрович.
Матеріал взятий з:
«Роменщина: історія населених пунктів» 2016 (книга 2)
