Терновцівська вулиця в Ромнах

Іван Степанович Терновець

Іван Степанович Терновець був людиною дуже благочестивою, про яку варто розповісти детальніше.
Прізвище Терновців дуже давнє. У справах духовного правління в першій половині минулого століття це прізвище зустрічається у зверненнях громадян у духовних справах. Так, наприклад, якийсь Павло Терновець, Покровський прихожанин, був у 1755-1760 роках міським отаманом, а у 1779 році вже був сотенним осавулом. Але невідомо – чи був родичем, чи просто мав одне прізвище з нашим Терновцем.
Батько Івана Степановича – Степан Іванович – був людиною не дуже заможною, займався у кінці минулого і на початку нашого століття невеликою рибною торгівлею за містом у лавці, котра була збудована Бурлаєм. У 1784 році він був у званні купця третьої гільдії, а у 1791 році – знову міщанином і був міським старостою. Потім, в кінці семисотих років, придбав тут же, за містом, собі двір, котрий по його смерті був єдиною спадщиною його п’яти синів. ( був цей будинок на розі утворених пізніше вулиць Роменської та Терновцівської, котра була прокладена Іваном Степановичем вже під час його перебування на посаді міського голови в 1847 році і була названа на його честь Терновцівською – І.К.).
Іван Степанович з дитячих років звик до праці і негараздів. Ще за життя батька він служив хлопчиком у Криму в якось крамаря-грека. Повернувшись до Ромна, був прикажчиком за потребою та в готелі свого майбутнього тестя – багатого роменського купця Павла Тромоніна, двір і готель якого були на тому місці, де тепер другий пожежний двір.

Одружившись з донькою Тромоніна Марією Павлівною і отримавши посаг 500 рублів асигнаціями, Іван Степанович спочатку в компанії з Бером, Лісковським та іншими став займатися підрядами з будівництва балаганів, потім як людина досить грамотна та освічена в 1828 році був обраний від купецького товариства маклером. Прослуживши на цій посаді два чи три роки, вже почав самостійно приймати різні кращі підряди. Так, наприклад, у 1830 році виготовляв ліхтарні стовпи, потім – льодорізи біля Засульського мосту і т.п. При тодішніх прибутках роменських ярмарків посада маклера приносила великі прибутки, як і підряди на будівництво будь-чого з дерева при неймовірній дешевизні лісу. Коротше кажучи, Івану Степановичу щастило в усьому. В 30-ті роки він придбав дуже прибутковий двір напроти Московського мануфактурного ряду, почав скуповувати лавки, а в 40-х-50-х роках був справжнім банкіром, мав величезні статки, багатьом позичав гроші, оскільки банків тоді у нашому місті не було. Саме завдяки цим позикам у його власність перейшло немало дворів та лавок у місті, навіть маєтків деяких поміщиків у повіті, які були закладені і невикуплені. Але, кажуть, багато грошей він втратив на позиках. Так, за одним тільки Черновим у Києві пропало 40 тисяч! Треба сказати, що Іван Степанович від природи був людиною доброю і поблажливою до потреб бідняків, але, звичайно, всім не вгодиш, хоч би він роздав задарма і все своє багатство – і то були б невдоволені.

Я познайомився з ним, коли став служити в думі в 1854-55 роках. Він був уже старим, зросту – вище середнього, дуже гладкий, з великим пузом, мав дуже біле обличчя, голова теж була білою, з великою лисиною, з наростом на потилиці більше волоського горіха. Бороду та вуса голив, ходив трохи зігнувшись вперед, як і всі старі люди, і говорив простою малоросійською мовою. Був він дуже начитаний у святому писанні та дуже релігійним. Часто їздив до Києва та до інших монастирів, мандрував Кримом та південними губерніями, допомагав бідним людям. Наприклад, викуповував у поміщиків кріпосних дівчат і видавав їх заміж за умови, щоб дівчина прослужила у нього рік чи два за ті гроші, які він витратив на викуп та на заміжжя. Роздавав багато милостині, за найменшу надану йому послугу платив завжди щедро, мав багато справ, особливо боргових, в магістраті, повітовому суді та в інших присутственних місцях. І де б він не з’являвся, іноді за зовсім незначною довідкою, він завжди наділяв “рубльовиками” всю канцелярію.

Багато ділових паперів він складав особисто, але коли з’являвся в думі чи магістраті подати укладений ним самим документ і отримати те, що просить, то кожен писар вже радів, що отримає “рубльовик”.

Перед Різдвом та Воскресінням Христовим, у нього була така звичка. Кожному з начальства у місті: городничому, стряпчому, квартальним, секретарям усіх присутственних місць та всім, до кого йому не було ніякої потреби, – він надсилав подарунки: чаєм, цукром, винами та іншими речами або грошима, кожному відповідно до посади. Та й ув’язнені отримували не тільки у великі свята, а й у деякі неділі чи поминальні дні хліб, м’ясо, чай та інші продукти. Кожного свята та неділі Іван Степанович ніколи не пропускав недільного богослужіння. І якщо, бувало, в церкві було якесь храмове свято, то він раніш за всіх приходив на всеношну та обідню з великою пачкою свічок і відстоював усю службу.

Дітей у Івана Степановича ніколи не було. І, якщо вірити розповідям його брата та сестри дружини, він все життя залишався незайманим, і дружину такою зберіг, про що та сама призналася вже перед смертю своїй сестрі. Але, незважаючи на це, він дуже любив свою дружину та дітей свого меншого брата Михайла Степановича. Той був майстром-годинникарем і проживав у Москві, але часто присилав своїх дітей на гостини до дядька. Для цих дорогих гостей у Івана Степановича стояв посеред зали великий стіл, на кшталт більярдного, заставлений всілякими іграшками. В усіх кімнатах, на квітах, дзеркалах, на шафах стояли опудала багатьох рідкісних птиць та звірів.

Та й сам Іван Степанович у вільну хвилину, особливо вночі, полюбляв розважатися: перечищати ляльки, змазувати дерев’яною олією бритви та складані ножики, котрих у нього було по кілька десятків дюжин. Іноді просиджував усю ніч з близькими друзями за пляшкою горілки, читаючи та розповідаючи про старовину та святих угодників. Це у нього вважалося найкращим проведенням часу, бо він ніколи не лягав раніше, ніж о 2-3 годині ночі.

Прокидався Іван Степанович зазвичай о 9 чи 10 годині ранку, цілу годину молився, обходячи всі кімнати, кладучи поклони перед кожною іконою. Потім виходив до їдальні і, помолившись, сідав пити чай. Хто б і за якою справою не приходив до нього о цій порі, запрошувався до чайного столу. Якщо ж хтось приходив після чаю, годині о 12-й, того пригощали закускою – не пригостивши, Іван Степанович нікого від себе не відпускав.

Пам’ятаю, я ще був нічого не значущим писцем в думі в кінці 50-х, на початку 60-х років. Іноді посилали мене з якоюсь справою до Терновця, то мене він завжди приймав як гостя: ” Сідай, душко! Випий чайку.”… А який він був акуратний у дрібницях. Коли почали будувати кам’яні лавки гостиного двору, він в 1864-65 роках отримував з будівельного комітету, створеного при думі, гроші на внутрішнє обладнання нових лавок. Кожен раз, отримавши гроші від касира ( по 100 рублів на кожну лавку), він, виходячи з присутсвенного місця, клав на стіл отримані в канцелярії гроші, тричі хрестився на ікону, потім три рази хрестив гроші. А вже потім сяде, порахує їх, загорнувши у папір, покладе у бокову кишеню, а потім витягне гаманець і почне обділяти всю канцелярію: секретарю – 5 рублів, бухгалтеру – 3 рублі, а всім іншим – по 1 рублю.

В 1866 році, коли я став бухгалтером, Іван Степанович платив додаткові збори за свідоцтво першої гільдії за 1866 та 1867 роки при клопотанні у спадкові почесні громадяни. Обділивши за звичкою всю канцелярію, вже у передпокої, надягаючи шубу і розраховуючись зі сторожами, щось помітив у своєму гамані. Повернувся до мене та й каже: ” А подивися, душко Іван Олексійович, що я тобі дав?” Я вийняв з кишені недбало згорнуту асигнацію, на яку, звісно, не дивився при отриманні, і кажу: ” Три рублі”. ” А я – каже – думав: чи не помилився, чи не дав і тобі рубльовика?”.

Наскільки він був багатий та щедрий на подарунки за найменші послуги, настільки ж – акуратний та ощадливий, навіть скупий у своєму господарстві до найменшої дрібниці. У нього жодна копійка не використовувалася не за призначенням. В усьому він був економний та ощадливий: від крупних витрат ( на будівництво, підряди і т.п.) до старого поношеного одягу і недопалка сигари. Наприклад, приходить до нього одного разу повірений від якогось московського купця, розряджений чепурун-прикажчик, наймати лавки. Іван Степанович, за звичкою, запросив його до чаю, запросив запалити ( у нього завжди на столі для гостей були гарні сигари та цигарки). Прикажчик взяв сірника, тернув його – той не запалився. Кинув сірника на підлогу, другого, третього – теж. Нарешті, припаливши від четвертого сірника, продовжує розмову. Дивиться, а Іван Степанович піднімається зі стільця, нахиляється і збирає сірники. Може, прикажчик і не звернув би на це уваги, але бачить, що Івану Степановичу з його великим черевом важко це робити, що він аж крекче. Тоді прикажчик підхопився та мерщій допоміг йому зібрати сірники. Та при цьому господар встигнув зробити гостеві зауваження: ” От що значить не хазяїн!” Той питає, навіщо ж потрібні зіпсовані сірники.

– Е-е-е, – відповідає Іван Степанович, – у мене, ось бачите, воно все збирається у коробочки. Оце недопалки сигар, оце попілець з них, а оце недопалені сірнички.
– Для чого ж ви все це збираєте?
– Е-е-е, воно все в хазяйстві здасться. Недопалки та обрізки сигар я віддаю до богадільні і вони мелють мені дуже гарний нюхальний тютюн. Попіл знадобиться зуби чистити. А надпалені сірники знадобляться засвітити свічку від лампадки, щоб не використовувати цілу. А воно, бачите, все економія.
– Щира правда, – погоджується відвідувач і вибачається за своє незнання такої економії.

Одного разу приїздить до Івана Степановича один з його численних боржників – поміщик Л., котрий був винен йому 2000 рублів. Вже кілька років з ним велася справа по судах з питання отримання цього боргу. Іван Степанович дуже зрадів, що, нарешті, Л. сам приїхав розрахуватися.
– Прошу покірно сідати, отак би й давно – приїхати та й розрахуватися, чим по судах тягатися. Наказує подати гостеві чаю. Починає рахувати: ” Ви винні мені 2000 рубів сріблом. Так? Процентів з такого-то року й місяця стільки-то, на протест, на подачу прохань до повітового суду, в громадянську палату, на переписку, на гербовий папір, на подарунки писцям в судах та інше я витратив стільки-то.”
– Добре, я все заплачу, – каже боржник.
– Нарешті: я сам сидів, писав, горіло по дві свічки, згоріло на таку-то суму.
– Добре.
– На папір, на чорнило та пера – стільки -то. На ганчірочку, що витирав пера, хоч дві копійки. Отже, виходить всього от стільки-то.
– Добре, я згоден заплатити все, – відповідає Л.
– Та ще ж на темні витрати треба покласти хоч рублів 10!
– На які ще темні витрати? – запитує Л.
– Е-е-е, то вже не ваше діло, – заперечує Іван Степанович.
– Як же не моє діло? Коли ви вирахували все до дрібниці, а я маю платити? То я маю знати, що таке темні витрати.
– А я вам кажу: не сперечайтеся, треба платити стільки-то. Може, ще й пропустив де.
Тут Л. не стерпів і вибухнув докорами:
– Вже коли ви мені чорнила та ганчірочку ставите у витрати, то я маю знати, які у вас темні витрати!. І не віддавши нічого, ляснув дверима і пішов, лаючи Івана Степановича на всі заставки. А той зовсім не знітився, лише махнув рукою, кажучи:
– Та й гарячий! Біжи, біжи… А таки прийдеш і розрахуєшся.

Іван Степанович в кінці 40-х, на початку 50-х років був міським головою в Ромні. На той час він вже мав майже 100 номерів лавок у гостиному дворі і кілька дворів, з яких отримував значний прибуток під час ярмарків, особливо Іллінського, котрий до того часу мав мільйонні прибутки. Але на цій службі Іван Степанович нажив чимало неприємностей та нарікань тодішніх міських діячів. Всі тодішні жителі міста звалили на нього звинувачення в переведенні ярмарку до Полтави.

Але Іван Степанович як розумний і далекоглядний політик не журився і після переведення ярмарку; і коли інші власники у відчаї збували свої лавки за безцінь, він сміливо купляв лавки, знаючи, що торгівля, насиджена тут століттями, не перейде відразу у Полтаву слідом за Іллінським ярмарком. І дійсно, два інших ярмарки, – Вознесенський та Масляний – посилилися в кілька разів проти попередніх оборотів. Масляний ярмарок на прохання крамарів в 1855 році з семиденного став місячним, так що всі лавки, котрі займали торговці, давали неабиякий прибуток. А Іван Степанович на початок 60-х років встиг придбати в різних рядах 102 номери лавок.

Між тим Кокошкін, успішно перевівши Іллінський ярмарок до Полтави, вирішив відняти у Ромна весь капітал, котрий назбирався з часів генерал-губернатора Куракіна на облаштування нового кам’яного гостиного двору, котрий, на його думку, був уже непотрібний у зв’язку з переведенням головного ярмарку до Полтави. Але Сенат, розібравши цю справу, визнав, що капітал, котрий збирався з крамарів на облаштування лавок у Ромні, не може належати Полтаві і має бути використаний за своїм початковим призначенням.

Після такого рішення Сенату роменці почали клопотатися про облаштування кам’яних лавок гостиного двору. У 1862 році був уже затверджений план на будівництво цих лавок в такому ж порядку, в якому були розташовані старі дерев’яні лавки, тобто у восьми корпусах – 300 лавок. Але Іван Степанович, згруповуючи свої лавки до найбільш вигідних, на його думку, місцях, задумав змінити цей план. Він намалював якийсь еліпс і кілька разів ходив з клопотанням у будівельний комітет щодо облаштування лавок за його планом. Та комітет не задовольнив його клопотання і навесні 1864 року було розпочато будівництво лавок.

Підряд на будівництво лавок за результатами торгів, котрі проводив комітет, виграв полтавський купець Андрій Іванович Рейхельт. Сума підряду становила 279 тисяч рублів, або по 900 рублів за лавку, тобто на 30 тисяч дешевше закладеного кошторису. Всього ж капіталу, зібраного на будівництво лавок, назбиралося 346 тисяч. Тому комітет ухвалив кожному крамареві видати по 100 рублів на лавку для внутрішнього оздоблення. На решту коштів планувалося побудувати церкву всередині гостиного двору, на будівництво якої тоді ж губернський інженер Михайловський склав план та кошторис на 30 тисяч рублів. Але будова церкви не розпочалася, бо духовне начальство вимагало додаткову оплату на утримання приходу. На це власники лавок не погодилися, і церкву почали будувати вже після подій 1 березня 1881 року.

Іван Степанович, засмучений невдачею свого плану забудови лавок по еліпсу, почав хворіти і зліг. Але і хворий, продовжував турбуватися про своє господарство, свої лавки. Неодноразово він кликав до себе коваля Лазоренка і докоряв йому, що той начеб – то зробив слабкі засуви та петлі до дверей.
– Які ти поробив там засуви до дверей? Куди вони годяться? Їх і на рік не стане! Ти мені роби гарні засуви та петлі дебелі!

Потім, у великий піст, коли хвороба його так ускладнилася, що вже й лікарі не давали ніякої надії, Іван Степанович одного ранку викликав до себе свого повіреного, точніше дармоїда Івана Опанасовича Л., котрий дуже полюбляв хороший ром та слив’янку, яких вистачало в погребах Івана Степановича.

– Коли б ти знав, який мені сон снився! Що наче ми поїхали з тобою на Могилки. І там так гарно, такий десь там гарний садок, що я там і зостався! Ти може б оце і насправді поїхав та узнав: чи не можна було б купити у кого-небудь дворик із садком?. Може б, коли літом каші наварили…

Але не довелося Івану Степановичу вже куплять сади і двори. На п’ятому тижні він відговівся вдома, на страсному його соборували маслом, а на четвертий день Світлого свята він переселився в краще, безтурботне життя. Три дні у місті та навколишніх селах дзвонили за супокій душі Івана Степановича. На його поховання зібралося 27 одних священників (міських та з багатьох сіл), 10 чи 11 дячків і величезна кількість людей, котрі урочистою процесією супроводжували його труну до кладовища.

Заповіту Іван Степанович із-за хвороби не встиг залишити. Вся його чимала спадщина була розподілена між двома братами – Михайлом та Леонтієм Степановичами. Третій же з тих, що залишилися живими – його брат Андрій Степанович, самотній бездітний старий, від спадщини відмовився і брати йому видавали пожиттєву пенсію по 100 рублів сріблом щомісяця.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *