Розглянуто творчу діяльність відомої протягом 1920-1930-х років в Україні Народної хорової капели імені Леонтовича з міста Ромни (Сумської області). Колектив був сформований 1918 року на базі Роменського українського драматичного театру. Його творчим керівником і диригентом став Андрій Титович Воликівський. У 1922 році театральний хор став самостійним творчим колективом, а 1923-го йому було присвоєно ім’я Миколи Леонтовича. На Першій Всеукраїнський музичній олімпіаді (Харків, 1931) Роменська хорова капела імені Миколи Леонтовича була визнана однією з найкращих, їй було присвоєно звання «зразкової». Капела мала статус «мандрівної». За роки своєї діяльності колектив виступив у багатьох містах і селах України та Росії перед колгоспниками, робітниками заводів і фабрик. У його репертуарі понад 500 творів, серед яких майже половина – українські народні пісні та їх обробки. Більше третини (183) – музика українських композиторів, особливо твори М. Лисенка і М. Леонтовича (приблизно 100). Капела виконувала опери «Наталка Полтавка» та «Утоплена» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Вій» М. Вериківського, «Катерина» М. Аркаса. Досягнення колективу набули визнання в республіканській, всесоюзній пресі, в оцінках провідних майстрів хорового мистецтва.
Ключові слова: хорова капела, діяльність диригента А. Т. Воликівського, гастролі, концерт, репертуар.
Сумщина славетна своїми співочими талантами. Тут народилися всесвітньо відомі баси: Іван Стешенко, якого вважали «українським Шаляпіним», і неперевершений Борис Гмиря; володарки рідкісних за красою тембру голосів: прима Маріїнського театру (мецо сопрано) Єлизавета Петренко й солістка Київської філармонії (колоратурне сопрано) Владеліна Ялкут; провідний оперний співак ХХ століття, генеральний директор і художній керівник Національної опери України (1991-1999) баритон Анатолій Мокренко. Прославили Сумську землю й народні співці-бандуристи: Євген Адамцевич, Григорій Кожушко, Єгор Мовчан, Степан Пасюга та інші, оберігачі й носії вікових традицій українського кобзарства, зокрема в роки, коли радянська влада винищувала всі прояви національного.
Витоки хорового мистецтва Сумщини сягають середини XVIII століття, коли в Глухові було відкрито першу в Російській імперії музичну школу (1730), яка «готувала голоси» для Петербурзької придворної співацької капели. Осередком музикування в гетьманській столиці був також театр при дворі Кирила Розумовського. Капела півчих графа, яка брала участь у церковних службах, театральних і оперних виставах, на той час не мала собі рівних. Як зазначав один із перших істориків музичного мистецтва російської імперії Якоб фон Штелін, «коли хор цієї капели в присутності двору та інших високопоставлених осіб виступив вперше в Москві його зустрічали захоплено».
На початку ХХ століття центром хорового мистецтва на Сумщині були Ромни. Саме тут розгорнула свою діяльність капела імені Миколи Леонтовича, визнана одним із найкращих народних хорових колективів в Україні. Обставини створення і концертна практика капели дотепер науково не осмислені, проте феномен успіху периферійного хору потребує окремого вивчення. Не втрачає актуальності пізнання української музичної спадщини, процесів розвитку хорового мистецтва на початку 1900-х років. Мета статті — розширити знання про діяльність Роменської хорової капели імені Миколи Леонтовича, виявити засади її формування і чинники успішної діяльності в конкретно-історичних умовах. Методологія дослідження є комплексною, зокрема: метод історичного і системного аналізу, який надає змогу розглянути функціонування Роменської хорової капели імені Миколи Леонтовича в конкретно-історичних умовах, визначити її роль в історично зумовленій системі суспільно-культурних зв’язків; метод контекстуального аналізу, спрямований на вивчення об’єкта дослідження у взаємодії з навколишньою дійсністю; метод пошуку й узагальнення архівної документації, який забезпечує використання достовірної і точної інформації у викладенні фактичного матеріалу; метод музично-теоретичного аналізу – надає можливість з’ясувати рівень складності та образну спрямованість виконуваних Роменським хором музичних творів; метод статистичної обробки даних – виявити сутність репертуарної політики хорового колективу.
В історію української сцени невелике місто Ромни (первинна назва Ромен) увійшло як один із осередків театральної культури: від вертепів і балаганних вистав, досить поширених у XVIII столітті, до формування професійного українського театру (1918). На сценах приватних мистецьких закладів міста гастролювали майже всі зірки тогочасної сцени: М. Заньковецька, М. Кропивницький, К. Соленик, М. Щепкін. Ромни відвідували композитори М. Лисенко і К. Стеценко, багато провідних виконавців-інструменталістів, хорових і оркестрових колективів. Етапи становлення роменського театрального життя всебічно висвітлено в багатьох наукових публікаціях, у цій статті український драматичний театр міста Ромни розглянуто як середовище формування хорового мистецтва.
Організації професійного театру в Ромнах передувало створення «Російсько-українського вокально-музичного драматичного товариства», при якому діяли: українська музично-драматична студія під орудою Миколи Орла (1906-1917), український хор під керівництвом Даценка та симфонічний оркестр3 під проводом Гінзбура4. За свідченнями сучасників, «малоросійський хор виступав рідко, переважно у благодійницьких концертах»1. Водночас інша діяльність товариства була досить активною. Майже щоденно відбувалися популярні у місті театрально-концертні і танцювальні вечори. Склад товариства постійно поповнювали нові учасники: музиканти, співаки, артисти. У березні 1918 року товариство було реорганізоване на драматичну секцію роменської «Просвіти», створено симфонічний оркестр із місцевих музикантів та військовополонених (чехів, мадяр, австрійців).
Важливим для професіоналізації аматорської театральної трупи став приїзд до Ромен спершу на гастролі (травень-вересень 1918 року), а потім і на постійну роботу (серпень 1920) групи артистів театру Миколи Садовського. Провідні актори столичного колективу (Єлизавета Хуторна, Марія Малиш-Федорець, Северин Паньківський, Іван Овдієнко, Володимир Горицвіт, очолювані режисером Олександром Корольчуком) природно влилися у творчий ансамбль місцевих артистів. Завдяки спільній роботі, а також студії, організований при театрі, молодь опановувала акторську майстерність, переймаючи досвід «із перших рук». Визнаною примою повітового театру на той час була видатна артистка, одна з корифеїв українського театру Ганна Затиркевич-Карпинська, яка через матеріальні труднощі, ще навесні 1918 року полишила театр М. Садовського і переїхала у власний невеличкий маєток (село Блотниця) поблизу Ромен. Цього ж року до колективу роменчан долучилася ще одна яскрава особистість – юна вихованка театру П. Саксаганського, співачка Ірина Воликівська (драматичне сопрано). Наприкінці 1918 року на посаду головного режисера театру було призначено відомого українського кінорежисера, скульптора Івана Кавалерідзе. Саме на його запрошення з аматорського драмгуртка у трупу роменського театру перейшов молодий талановитий актор Василь Яременко3. Через два роки (1920) артистичну діяльність у складі цього театру розпочала і майбутня солістка Київської філармонії і капели «Думка» Ганна Шерей (мецо-сопрано).
Збагачення акторського складу значно вплинуло на якість театральних вистав, відповідно, статус театру зазнав змін: роменська українська трупа при «Просвіті» була перетворена на професійний український драматичний театр. На це, зокрема, вказує О. Палій, наголошуючи, що за два неповні роки (1918-1920) «у Ромнах було сформовано справді професіональний український драматичний театр»5.
У репертуарі театру були українська класична драматургія і оперні твори: «Утоплена», «Ноктюрн» М. Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Галька» С. Монюшка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Русалка» О. Даргомижського тощо. Для постановки оперних вистав у театрі було створено хор і оркестр1. Щодо цього, театрознавець В. Гайдабура зазначає, що під керівництвом І. Кавалерідзе «працювала велика трупа з оркестром – всього 125 осіб»2. Багато уваги в театрі надавали мистецтву вокалу: актори «з голосами» систематично відвідували заняття, якими керувала О. Варецька, а вона навчалася співу в Італії.
Аматорський хор у складі робітників і службовців очолив учень професора Семена Олексійовича Бармотіна3 Андрій Титович Воликівський4. На час заснування хору в ньому було майже сімдесят співаків. Окрім оперних партій, у репертуарі колективу чільне місце належало українським народним пісням і хоровим творам М. Вериківського, В. Верховинця, Г. Давидовського, М. Леонтовича, М. Лисенка, Л. Ревуцького, К. Стеценка, Я. Степового. Хор виступав у містах, у населених пунктах Полтавщини і Чернігівщини. Зберігся план роботи хору за листопад 1920 року, який свідчить про інтенсивність його роботи. Двічі-тричі на тиждень співаки збиралися на репетиції. Концерти відбувалися переважно у вихідні дні.
Програми виступів бути тематичні (до ювілейних і пам’ятних дат) і змішані, які містили три обов’язкові блоки: революційна пісня, художня пісня (оригінальні твори), народна пісня. Такий принцип добору репертуару згодом став головним. Усі програми хору неодмінно містили ці складові. Такою є й програма першого концерту від 11 листопада 1920 року, у якому прозвучали: революційні пісні – «Шалійте» (аранжування А. Воликівського), «В шахтах» (аранжування А. Воликівського); художні пісні – третій акт з опери «Галька» (С. Монюшка), «Бурлаки» (П. Чеснокова), «Буря» (Г. Завадського), «Легенда» (М. Леонтовича), «Моя пісня» (М. Леонтовича), «Сонце на обрії» (К. Стеценка); народні пісні – обрядова «Ой на горонці» (колядка, обробка К. Стеценка), «Щедрик» (колядка, обробка М. Леонтовича), побутова «Ой, гаю мій, гаю» (обробка О. Горілова), «Ой, піду я понад лугом» (обробка М. Вериківського), жартівлива «Гарбуз білий качається» (обробка М. Лисенка), «За городом качки пливуть» (обробка М. Леонтовича), «Мала мати одну дочку» (обробка М. Леонтовича), «Ой у полі річенька» (обробка О. Кошиця).
У вересні 1922 року з ініціативи Роменського повітового партійного комітету та художнього керівника хору А. Т. Воликівського, колектив було реорганізовано в самостійну капелу імені Г. П. Затиркевич-Карпинської5. На цей час у його репертуарі було більше ста двадцяти творів вітчизняної, зарубіжної класики та зразків народної пісні, переважно a cappella. До першого ювілею від дня заснування капели музичний кореспондент місцевої газети «Радянське життя» Остюк1 писав: «Рік тому, 1 вересня 1922 року, організувалась хорова капела, а через два тижні, 16 вересня, вона дала вже перший концерт. Трохи несміливо, боязно. Ще тиждень і перша мандрівка по округу під гаслом “Пісня на село”. Пройшло 45 концертів, 18 мандрівок на села, багато безплатних; співає в капелі 43 душі. Прості душі, пролетарські: робітники, службовці. Через мандрівки в глуху осінь, в дощ, ніч, нерідко пішки, не дивлячись на перешкоди, понесли частку культури, частку краси на завод, на село.»2.
10 січня 1923 року (до других роковин М. Леонтовича) капелі було присвоєно ім’я цього видатного українського композитора. Зазначимо, що після його трагічної загибелі багато хорових колективів вважали за честь назватися ім’ям митця, серед перших із них – Державна капела в Тульчині (Вінницька область), засновником і диригентом якої за життя був сам композитор3, хор-студія, організована Павлом Тичиною і Григорієм Верьовкою в Києві (1921-1923), хорові капели в Гайсині (1922), Вінниці (1922) Миколаєві (1923) тощо. Підтримувало й допомагало їм у концертній діяльності Всеукраїнське музичне товариство імені М. Леонтовича (1921-1928), яке об’єднувало майже 200 музикантів і мало філії чи не в усіх великих і малих містах України, зокрема в Харкові, Одесі, Житомирі, Вінниці, Полтаві, Дніпропетровську, а також у Ромнах. Саме за його сприяння Роменську хорову капелу, яка 1924 року переживала значні матеріальні труднощі, було передано на утримання окружного сільського будинку культури, що значно полегшило її матеріальне становище. Так, керівник колективу4 зазначав у міській газеті, що капела була навіть «на дорозі до самоліквідації, бо не мала ні державного, ні місцевого утримання. З оформленням капели секцією Сільбуду справа поліпшилася. Хоча і не цілком задовольняє це утримання, воно дає можливість працювати спокійно.»5. Прийняте рішення про передання капели було засвідчене протоколом засідання президії Українського музичного товариства імені Миколи Леонтовича (від 02.09.1924)6. Зокрема, у ньому наголошувалося, що робота капели є «дуже цінною», тому Товариство й звернулося до голови Роменського окружвиконкому з проханням «підтримати капелу як одну з найкращих хорових організацій на Вкраїні».
Завдяки вчасно вжитим заходам капела змогла «утриматися на плаву». Одержане матеріальне забезпечення надало змогу зберегти основу колективу – 26 співаків, які почали отримувати хоча б мізерні кошти (13-25 карбованців на місяць). Хору було надане приміщення на Микольській вулиці, у якому за розкладом, по вівторках і четвергах (з 18 по 21 годину), відбувалися заняття. Для підготовки професійних кадрів при капелі було організовано «вокально-сольову» студію. За даними протоколу одного із засідань капели, усі її члени «поділялися на 4 категорії: 1) співаки з кращими голосами, з добрим знанням нот і можливістю вести партії самостійно; 2) співаки із середніми голосами, добрим знанням нотної грамоти і репертуару; 3) співаки зі слабкими голосами, які не можуть самостійно вести партії; 4) нові співаки, які після місячного терміну навчання будуть зараховані до певної групи виконавців»1. Після двох років стабільної роботи (1925-1926) у колективі було вже 40 осіб і диригент, адміністратор, піаніст-концертмейстер і бібліотекар, який водночас виконував функції переписувача нот. З 1 січня 1926 року при капелі було засновано кобзарську секцію і для співаків-студійців, які готувалися стати хористами, введене обов’язкове музично-теоретичне навчання .
З початком роботи за капелою закріпився статус «мандрівної», оскільки її концертна діяльність була спрямована переважно на обслуговування селян, робітників заводів і фабрик. У 1920-х роках хор активно виступав в окрузі, концерти проводилися за незначну плату або благодійно. Так, протягом перших трьох років діяльності, незважаючи на всі матеріальні перешкоди, капела дала 92 концерти, зокрема: 13 безплатних, 20 платних (за помірною ціною), 27 мандрівних по селах, 6 на фабриках і заводах, 26 до урочистих свят. Про труднощі таких мандрівок диригент А. Воликівський згадував: «Концерт в селі Липова. Їхали невдало. Автомобіль 40 разів ставав по дорозі, навіть заїхав у канаву, так що прийшлося гуртом визволяти. Велика панська дача. Здоровенний історичний у 5-6 обхватів дуб. Під його гіллям поміст. Це сцена. Останнє – партер. Зійшлося все село. Після виконання пісень серед глядачів абсолютна тиша. А потім вирветься: “Ще”. І знову співаємо. Назад їхали возами. Настрій бадьорий»2.
Окрім концертної діяльності під гаслом «Пісня на село», капела надавала методичну допомогу сільським хоровим колективам: організувала курси для керівників хорів, видавала (на склографі) збірки українських пісень, проводила окружні хорові олімпіади. Під час поїздок капеляни збирали і записували зразки пісенного фольклору, які обов’язково включали у репертуар. Підтримувались також тісні зв’язки з сучасними композиторами «для найскорішого одержання» і виконання їх творів.
Поступово колектив набув визнання не тільки в Ромнах і прилеглих Лубнах, Миргороді, Пісках, Прилуках, Ромодані. Його гастрольні маршрути пролягли до Чернігова, Донецька, Херсона, Харкова, хор з успіхом концертував у Дніпропетровську, на Кавказі і в Криму. Про авторитет капели свідчить запрошення взяти участь у зйомках масових сцен до фільму О. Довженка «Земля», а її соліста – баса Степана Шкурата3 – на роль головного героя Опанаса Трубенка.
На Першій хоровій олімпіаді (1929) капела стала переможцем, а вже за два роки, на Першій Всеукраїнській музичній олімпіаді (Харків, 1931) – однією з найкращих. Під впливом її виступу член комісії композитор і диригент Василь Верховинець відзначав: «Зі всіх капел, які демонстрували свою працю в Харкові, найкраще враження справила капела з міста Ромен імені Леонтовича».
За результатами цих творчих змагань Музичний комітет НКО1 УРСР присвоїв капелі звання «зразкової» і запропонував Українській філармонії (Укрфілу) взяти її на державне утримання. Так, згідно з постановою НКО (1931), «Зразкову капелу ім. М. Леонтовича»2 було включено до реєстру державних музичних колективів. Наказом по Державній Українській філармонії (№ 123 від 14.11.1932) її було зараховано до складу Укрфілу і прийнято на державне утримання. З цього часу капела веде концертну діяльність згідно з планом заходів Української філармонії: виступає у будинках культури, на підприємствах, у колгоспах. Зокрема, за даними донецької преси, шість із половиною місяців (січень – липень, 1931) хор перебував на Донбасі. За цей час він дав «156 концертів (за планом 218 на рік), із них 30 – на шахтах і заводах»3. Того ж року гастрольні маршрути колективу пролягли на Луганщину, у Дніпропетровськ і Каховку. У 1932 році (березень – серпень) капела з незмінним успіхом виступала перед трудівниками і студентами Ленінграда; 1933 року – Миколаєва, Одеси, Житомира, Бреста, Москви4, а впродовж 1934 року – у військових частинах Кронштадта, Горького, Казані, Воронежа, Сталінграда, Саратова, Курська, Чернігова.
Активне гастрольне життя, виступи буквально «з коліс» вимагали належної організації і дисципліни. «Спайка колективу – найкращий метод праці», – наголошував А. Воликівський. «Сварки між хористами недопустимі. Помічені в цьому будуть негайно звільнені». У Наказі по капелі (від 15 березня 1931 року) диригент зафіксував основні положення внутрішнього розпорядку роботи колективу під час гастрольних турне, зокрема: «Пісні кожен мусить знати напам’ять. Папки з репертуаром слід додержувати в абсолютній чистоті. Форми повинні бути не м’яті і не брудні. Одягати їх слід перед концертом і ні в якому разі не виходити в них в фойє, йти на концерт, або після концерту. Під час концерту “очі на диригента”. Пісня потребує руху-життя, тому не стояти на концерті мертвими. До концерту і після нього не дозволяється голосно балакати. Треба дати спокій напруженим голосовим зв’язкам. Під час переїздів, посадки і висадки в вагон підпорядковуватись розпорядженням адміністратора. На співанках і концертах пам’ятати своє місце. По другому дзвінку капела мусить бути вся на сцені готова до виступу»6.
Окрім художніх функцій, Роменська хорова капела, як і всі творчі колективи за радянської влади, виконувала роль ідеологічного агітатора. З цього приводу А. Лащенко зазначав, що у 1920-ті роки «установка на залучення найширших верств населення до художньої творчості, зокрема хорового співу (як найефективнішого засобу пролеткультівської ідеології), стає генеральною лінією радянської влади у сфері мистецтва».
Тому, поряд з обробками українських народних пісень, авторськими оригінальними творами та опусами хорової класики, репертуар хорів обов’язково включав музику пролетарської тематики. Особливо її поширювали мобільні хори, які постійно гастролювали містами і селами країни. Усі програми Роменської капели затверджувалися відповідними керівними органами. Так, в архівних документах зберігається дозвіл (згідно з Постановою Вищого музичного комітету при Відділі мистецтв управління політосвіти НКО УРСР від 10. 11. 1933) на список творів з 28 найменувань, рекомендованих для співу «тільки на терені УРСР»1.
У більшості відгуків про діяльність Роменської капели, у документах та установчих актах щодо її функціонування йдеться про спрямованість колективу на пропаганду революційної пісні. Так, у звіті про мандрівку Полтавщиною, керівник капели відзначав, що основною метою поїздки «була популяризація революційної пісні»2, а в доповіді за 1924 рік наголошував: «Капела вважає своїм обов’язком виступати на всіх революційних святах як державний колектив з відповідними програмами по указівках Політосвіти3 та Агітпропу4». Зважаючи на це, не дивно, що майже всі виїзні концерти хору супроводжували представники партійних органів, які проводили лекції й бесіди на політичні теми. Так, у згаданій мандрівці Полтавщиною з капелою «гастролював» і уповноважений Політосвіти Рашкевич5, а перед концертом у Плавинищах, на який «зібралося майже все село та слухачі з сусідніх хуторів і сіл», відбулася «урочиста доповідь про події 1905 року»6.
Про свою агітаційну діяльність капела щорічно звітувала перед окружним партійним комітетом і неодноразово була відзначена. Зокрема, у листі відділу мистецтв при Головполітосвіті зазначалося: «Вважаємо місцеву хорову капелу імені Леонтовича єдиною агітаційно-художньою хоровою організацією в Роменській окрузі. Зважаючи на її виховне значення серед робітничих і селянських мас округи в розповсюдженні революційної пісні, революційних ідей та пролетарської ідеології, високо оцінюючи її постійну, безкорисну допомогу місцевій владі, вважаємо за необхідне клопотати перед Відділом мистецтв при Головполітосвіті про надання Роменській окружній капелі ім. Леонтовича допомоги в розмірі надісланого нами кошторису»7.
Здійснюючи ідеологічну пропаганду, капела водночас виконувала важливу місію з поширення української народної пісні й музики вітчизняних композиторів у віддалені регіони України і Росії. За збереженими списками вдалося виявити, що серед 500 творів із постійного репертуару капели майже половину становили українські народні пісні та їх обробки (А. Воликівського, Г. Верьовки, М. Гайдая, П. Демуцького, О. Кошиця, Я. Яциневича та ін.), більше третини (183 твори) – музика українських авторів, особливо композиції М. Лисенка і М. Леонтовича (майже 100 творів), значну частину репертуару – оригінальні опуси М. Вериківського, В. Верховинця, Г. Давидовського, П. Козицького, В. Косенка, Л. Ревуцького, Я. Степового, К. Стеценка (майже 80 творів). Капела виконувала опери «Наталка Полтавка» та «Утоплена» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Вій» М. Вериківського, «Катерина» М. Аркаса. Із західноєвропейської та російської класики виконувались хорові сцени з опер Дж. Верді («Ріголетто»), М. Мусоргського («Сорочинський ярмарок», «Борис Годунов»), М. Римського-Корсакова («Снігуронька»), Дж. Россіні («Севільський цирульник»), А. Рубінштейна («Демон») тощо.
Незважаючи на суворе дотримання всіх правил і норм у тоталітарному суспільстві, і навіть на публічну відмову від імені М. Леонтовича1, під час кампанії проти Всеукраїнського музичного товариства і самого композитора як «буржуазного націоналіста» (щоправда, колектив не позбавили імені композитора) А. Воликівському все ж не вдалося уникнути долі більшості провідних музикантів того часу. У 1943 році за перебування на окупованій території2 його було репресовано і засуджено до десяти років ув’язнення. Після відбуття терміну покарання диригент повернувся в Ромни і очолив співацький гурт у клубі залізничників, згодом – хор районного Будинку культури. Успіхи цього колективу були відзначені: Постановою Міністерства культури УРСР (від 29 червня 1962 року) присвоєно почесне звання Роменський самодіяльний народний хор, а через п’ять років – Роменський самодіяльний заслужений народний хор УРСР3. Проте досягнути колишньої слави цьому колективу вже не вдалося.
Висновки. Роменська державна капела імені М. Леонтовича, утворена в українському музичному театрі, є зразком хорового колективу. Сприятливі історичні умови (спрямованість влади на популяризацію хорового мистецтва як одного з головних засобів ідеологічної пропаганди), любов народу до співу надали змогу колективу стрімко сягнути вершин народно-хорового виконавства. В українському музичному мистецтві першої половини ХХ століття Роменська капела стала пересувним хоровим колективом, його діяльність була орієнтована переважно на селян, робітників, населення віддалених районів. Народна пісня як основа репертуару, виконавська майстерність сприяли успіху колективу. Водночас, активна концертна діяльність капели в Ромнах вплинула на формування розвиненого музичного середовища в місті, що, поза сумнівом, позначилося на зростанні його статусу: з повітового центру – на окружний (1923-1931).
Отже, творчий злет Роменської капели протягом 1920-1930-х років зумовлений об’єктивними чинниками. Її досягнення набули визнання в республіканській, всесоюзній пресі, серед провідних майстрів хорової справи. Та головне – викохані Сумською землею співаки несли українську пісню
на Батьківщині й далеко за її межами, і в цьому їх неперевершене значення в історії хорового мистецтва України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Активіст села. Капела ім. Леонтовича на селі // ДАСО. Ф. Р-6313. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 18.
2. Бугаєва О. В. Архівна спадщина Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича: монографія / Нац. академія наук України; Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського ; за ред. В. М. Даниленко. Київ, 2011. 388 c.
3. Воликівський А. Т. Записи з щоденника (16 червня-1 жовтня 1926 року) // ДАСО. Ф. Р-6313. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 12.
4. Гайдабура В. М. Єлизавета Хуторна. Нарис. Київ : Мистецтво, 1985. 124 с.
5. Звіт капели ім. М. Леонтовича про мандрівку Полтавщиною (19-31 серпня 1925 року) // ДАСО. Ф. Р-6313. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 2.
6. Концерт капели ім. М. Леоновича в Липовій (29 липня 1924 року) // ДАСО. Ф. Р-6313. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 3-4.
7. Копія протоколу засідання Президії Українського музичного товариства ім. М. Леонтовича (2 вересня 1924 року) // ДАСО. Ф.Р63І3. Оп. 1, Спр. 7. Арк. 7.
8. Лащенко А. П. Українське хорове мистецтво ХХ ст. // Науковий вісник Національ¬ної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Вип. 14 : Музичне виконавство. Кн. 6. Київ, 1999. С. 18-31.
9. Лист Роменської спілки робітників мистецтва відділу мистецтв при Головполітос- віті, № 441 від 09.08.1925 р. // ДАСО. Ф. Р-6313. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 19.
10. Музкор. Роменсько-луганська державна капела // ДАСО. Ф. Р-6313, Оп. 1. Спр. 4. Арк. 10.
11. Наказ по Державній капелі ім. М. Леонтовича (15 березня 1931 року) // ДАСО. Ф. Р-6313, Оп. 1, Спр. 5 Арк. 3.
12.Остюк. До ювілейного концерту капели ім. Леонтовича // Радянське життя. 1921. № 102 (724).
13. Палій О. С. Василь Яременко та український драматичний театр у Ромнах // Просценіум : театрознавчий журн. / Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка. Львів, 2014. Вип. 1-3 (38-40). С. 49-61.
14. Палій О. С. Український драматичний театр у Ромнах (1918-1925 рр.) // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенко-Карого. 2013. Вип. 13. С. 49-66.
15. Програма концертів Державної української капели ім. Леонтовича (1933-1934 роки) // ДАСО. Ф. Р-6313. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 47.
16. Тволик. Капела ім. Леонтовича // ДАСО. Ф.Р-6313. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 14.
17. Творчий звіт капели М. Леонтовича // ДАСО. Ф. Р-6313. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 9.
18. Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII в. Ленинград : Тритон, 1935. 189 с.
Стаття надана Євгенієм Соломкою.