Пшеничне поле

Пшеничний колос

Налитий дощами у полі,
Мов сонця ясний промінець,
Він проситься вже до стодоли –
Колосся барвистий вінець.
На зорі ясні надивившись,
Побачивши чудо-дива,
Стоїть він і жде – не діждеться,
Коли ж уже прийдуть жнива.
Він з квітами нарозмовлявся,
Напився перлинок роси,
Пташиних пісень начувався,
Побачив і гори, й ліси.
А вітер, неначе по морю,
По полю густому гуля
І хвилі волошок, пшениці,
Як батько, гойда й розвіва.
Ще мить – і не буде врожаю,
Залишаться стерні самі.
І будуть вдоволені люди,
Бо хліб спочива на столі.

Вже вітер вишневий розчісує коси
І дивиться в вікна красуня-весна:
Ось діти в хатині, голодні і босі,
Блукає край річки солдатська вдова.
І серце її розуміти не хоче,
Навіщо війна забирає життя.
Їй річка рапсодію дивну шепоче…
«А сироти-діти?!»,- схилилась сумна…
І віти упали ясні за водою,
А погляд на течії бистрій завмер,-
Сама ж вона стала вдовою-вербою…
А діти убогі? Що ж буде тепер?
І десь за туманом, від крові червоним,
Де в нових боях розпускається день,
Вдивляється в далеч їх батько в тривозі.
Під постріл гармат просинається клен…

Травневими зорями сповнилось небо,
Тюльпановим розписом марять садки,
І тоне село у цвітінні вишневім,
Сулою сповиті ясні береги…
На полі, де кров пролилась безневинна,
Там маки червоним вогнем розцвіли,
А наші солдати відважні і сильні —
Кремезні, хоробрі дуби молоді.
Де бігла вдова, горем втрати убита,
Сльозами стікає джерельна вода,
Їй вітер-коханий розчісує коси,
Вона ж – ясночола плакуча верба…
«Ніхто не забутий, ніщо не забуте»,-
Злітають у далеч скорботні слова,
Ми – гідні нащадки, у нас є майбутнє…
Про вірних синів буде слава жива!

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *