Крокує Липень просто і завзято –
Говорять з теплим сонечком садки,
А поруч з ним іде ясне Купальське свято
На гомінкі Посульські береги.
Вже ходить стиха мавка над Сулою,
Кладе на воду запашні вінки,
А місяць так і падає в долоні,
Аж тоне у співанках говірких!
Я в косу заплітаю руту-м’яту,
Аж папороть вдивляється у синь…
А серце так і проситься співати
З дощем рум’яним, вітром молодим…
Шепочуться русалоньки- сестрички,
Через вогонь стрибають парубки…
І все довкола просто і велично –
З’єднались воєдино два світи.
Самотню осінь зігріва туман,
Сумний від болю, по-старечі сивий…
І пада в ноги.., тільки їй не жаль
Тих зір ясних, як погляд його щирий.
Вона багрянцем розшива стежки,
Гордлива: не навчилася прощати.
Вже квіти хоч сухі, та запашні,
А їх вона не хоче помічати.
Схід сонця зацілований дощем –
Це дні останні бабиного літа.
В садах тумани не квітують вже,
Та серце її тепле і зігріте…
Я бачу ночі посивілу тінь,
На сукні чорній вишивані зорі.
Самотня сповідь цих осінніх днів,
Як жовтня запізніла колискова.
Туманами заквітчана печаль
І золотом гаптовані стежини…
Я йду босоніж, наче снів вуаль,
Туди, де ще в садах цвітуть жоржини.
Вже в силуетах затяжні дощі,
Від слів буває важливіша тиша….
І сонцем заціловані світи
Ясним багрянцем сірі дні розпишуть.
Вітрами зіткане мереживо прощань,
Минає все: і сум, і сліз страждання…
Погожі дні, як осені вітання, –
Привід для мрій, жалю і сподівань…