Поговори зі мною наодинці,
Шалений вітре, і скажи, чому
Шаленство душу сповнює по вінця,
Як ти летиш розвіяти пітьму.
А то, буває, якось враз притихнеш,
Запієш пісню жваву чи сумну.
Бентежний мій, чи, може, ти не звикнеш
Цей світ отак пробуджувати од сну?
Чи вічний лет – для тебе відпочинок?
А в ньому спокій і не сниться, ні!
Собою бути, – мабуть, також вчинок.
І саме цим живеш ти у мені.
Шалений вітре! В золотій хустинці
Тобі тепер всміхається весна.
Поговори ж зі мною на одинці,
Дай душу словом вичерпать до дна.