Стоїть велично на горі Чернечій
Тарас, і хмуриться його чоло.
Сутуляться в зажурі з криці плечі:
Чому таке занедбане село?
Суворо дивиться на нас з докором,
З Голгофи оглядає весь довкіл.
Веселі села де? Який же сором!
Біжить за вітром відчай навздогін.
Чом вечорами молодь не співає,
І щебету не чути дітвори?
В забутих селах старість доживає,
Чекаючи жаданої пори.
Де ділись золоті лани пшениці,
Зелені не вруняться чом жита?
Повсюди соняшники жовтолиці
Та соя, й кукурудза вироста.
Ніяк ми не научимось чужого,
Так легко відцурались від свого.
Недоленьки несем хреста тяжкого,
Та не забули заповіту ми твого.
Отож ми боремося, щоб здолати
Брехню і розбрат, ненависть і зло.
А про народ держава має дбати,
Щоб українство в щасті зажило.