Рідна мова
Живи, рідна мово,
Як сонечко в небі,
А ми, мов пташки до гнізда,
Так до тебе.
І радуй ти людям серця,
Їхні й душі.
Я знаю: тепла ти у них
Не заслужиш.
Як мову забуду, то гірко заплачу,
В душі своїй смуток
І біль я побачу.
Побачу я зорі у вранішній тиші,
О мово моя!
З усіх наймиліша.
Бо в тебе краси
І співчуття багато,
Бо в тебе слова
Неймовірно крилаті.
І ніби нектар ти несеш,
Рідна мово,
Який виліковує
Й зцілює знову.
Мамина печаль
Осінь… Листя облетіло з вишні…
Журавлі зібрались у політ…
З журавлями сива мати вийшла
Сину передати свій привіт:
– Передайте, – попросила стиха. –
Хай приїде, бо прийшла біда:
Хата протікає, струхла стріха,
А з криниці витекла вода.
Передайте, що всихають вишні…
Та й присіла квола на поріг,
А печаль і нинішня, й колишня
Розтеклася по краях доріг.
Журавлі злетіли в небо синє,
Щоб здолати шлях в незриму даль,
Й понесли, немов привіт, до сина
Материнські тугу і печаль.
Вкотре у село приходить осінь !
Вкотре відлітають журавлі !
А хатина – протікає досі…
А стара – давно вже у землі…
Розмова з сином
В житті буває декілька доріг,
З них вибери одну.
Ось ця у радість світлу повела,
А інша – у біду.
І погляд матері стає усе ясніш,
Її тривоги, болі, сподівання,
Вона Миколку просить : “Повернись !
Не йди дорогою журби й прощання…”
Зійди туди, де щастя розквіта,
Де журавлі летять у ясну днину…
Ти чуєш знов, як шелестять жита
І сонце посміхається, немов мала дитина?
– Чому у тебе, мамо, коси вже не ті ?
Куди твоя краса, любов поділись ?
– Дорогу, синку, вибрав ти не ту в житті,
А я без тебе в зиму задивилась…
***
Мені так хочеться любить в житті людину.
Любить не просто… Скажуть: лиш слова.
Мені хотілося б повірить в радість, в ту годину,
Яка проляже у щасливе майбуття.
Любить не можна будь-яку людину,
Як любиш друга, брата чи сестру.
Любов така приходить лиш єдина,
Як та зоря, що набирає висоту.