Лечу…
Все кличе ластів’їний щебіт
у той дитячий літокрай.
Тож знов лечу, лечу до тебе —
моє ти серденько не край.
Заглядає подвір’я пустка
в порожні вікна хрестаті…
Промайнула мамина хустка
й похилені плечі тата…
Бур’яном поросла вже стежка
до рідних берізок моїх.
А в очах рушника мережка
таємничих колись утіх…
* * *
Йосипові Дудці
Не був він патріотом міста —
шепоче дехто нащось злісно.
Він народився десь в селі,
ходив він там, по тій землі.
Ви мало знаєте його.
Кого ж плюгавите, чого?
А він поетом був від Бога.
Не лиш селом його дорога.
Близьке, куди докине оком,
за те тривога і неспокій.
Звертавсь, нащадки, він до вас.
Чи патріот — розсудить час.
* * *
Пам’яті мами
Вибач дні тяжкі оті,
вибач, мамочко, мені,
що лишала в самоті
в ті останні смерклі дні.
Каюсь гірко я тепер
(помилилась, як сапер),
час не в силі повернуть —
тільки горя каламуть.
Не вернути вже мені
найріднішу до рідні.
І прощення вже нема,
бо лишилася сама.