Кохання

Купальське

Купальське

Я до тебе, коханий, прийду
На світанку купальської ночі,
А тоді, у зорі на виду,
Причарую, поглянувши в очі.
Ти забудеш про всіх і усе,
І хмільним станеш ти від кохання…
Хай Купало нам щастя несе,
Ніч купальська – то ніч чарування.

Втікає літо

Втікає літо, віддзвеніли коси
І ластів’ятка вже в гурток злились.
Прикрасять стежку прохолодні роси,
Ту, де удвох зустрілись ми колись.
І зорі, мов співають з висоти,
М’який туман прослався в низині…
А за туманом за вербовим ти
Всміхаєшся так лагідно мені.

Заспівай, осене

Заспівай мені пісню, осене,
Про кохання моє заспівай.
Не дивись, що зима йде з морозами,
Ти серденьком його зігрівай.
Заспівай про дощі із грозами,
Про мій рідний, чарівний край…
… І лише про розлуку, осене,
Ти ніколи мені не співай.

Радість

Ти прийшов, мов довгождані грози,
Як дощі до спраглої землі!
Я біжу закохана і боса
Стрітися тобі в ранковій млі.
Ти прийшов – і сонце засіяло,
Засвітивсь веселковий вінець.
А ранкова тиша заспівала
Трепетом залюблених сердець.

Мрія

Я хочу в сіно, у п’янку траву,
Я хочу в літо, веселкове літо.
З цією мрією завжди живу,
В твоїх обіймах, мов дитя, зігріта.
Пірнути б в літнє небо голубе,
Хмаринкою полинуть над землею…
Підкрастися і розбудить тебе,
Й росою вмить ранковою зорею.

Зустріч

Засвітились в небі зорі,
Вітер ніжно лоскотав…
Випадково стрілись долі
І про це ніхто не знав.
Про кохання шепотіли
Їхні душі і вуста.
А серця затріпотіли –
Мила мова ця проста.
Говорили небагато,
Кожна йшла на свій поріг…
… І лише трава прим’ята
Скаже Богові про гріх.

Душа

Чи печаль, чи радість, а чи лихо –
Все моя душа не поміча,
Лиш би пригорнутися на втіху
До міцного до твого плеча…
…Ти зібрався і поїхав спіхом…
Враз життя проблеми всі зміша.
…І, немов зелений лист під снігом,
Затремтить від холоду душа.

***
Твої ніжні лагідні долоні
Притулю я до своєї скроні,
До щоки, що запалахкотить,
Як тебе побачу я за мить.
І вустами ніжно обцілую,
Щоб побачив, як тебе люблю я.
Кожен пальчик я до губ торкну,
Ти ж мені нагадуєш весну…
… Я в твоїх обіймах потону…

Самотність

Ось зима снігами сипле знову…
А отам, в далекому селі,
Вже старенька бабця цюка дрова,
Низько прихилившись до землі.
Стільки ділечка переробили
Дві її порепані руки:
І в колгоспі так, що лиш хвалили,
Й вдома. А росли ще й діточки.
Думалось, на старість поміч буде,
Може, з ними прихисток знайде…
Виросли, порозбігались в люди,
А матуся допомоги жде.
Пронеслись літа… Та що розмови,
Треба ж зимувати у теплі.
Тож старенька бабця цюка дрова,
А сльозинки мерзнуть на землі.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *