Новела
Ганна чекала синів. Всім трьом направила телеграми: «Терміново приїздіть. Помер батько». Уже й вечоріло, а синів все не було.
– Мабуть, не приїдуть, – зітхнувши важко, крізь сльози мовила вона.
– Приїдуть, – заспокоїла її сусідка, – помер не хто-небудь, а батько.
Ганна лише у відповідь скрушно кивнула головою, зайшлася плачем. Згодом, заспокоївшись трохи, стиха мовила:
– Максим хворів сім років. Перед смертю так хотів їх побачити. І листи я писала, слала телеграми та нікого по цей день немає.
Далі вона мовчала. Її карі очі аж хлюпнули пекучим болем. Як сива чайка, що вибилась із сил, вона сиділа незворушно – зіщулена, беззахисна….
Сусідка не знаходила слів, якими б змогла її розрадити. Передумала, пересіяла на густе сито все життя Ганни та Максима. Мало в ньому було солодкого, більше – гіркого. І що найприкріше: дуже давно бачила, як приїздили до них діти…
…Максима поховали всім селом. Синів не було. Лише вона плакала та прощалась із чоловіком. А коли повернулася з цвинтаря додому, тільки зайшла до хати -відразу заголосила:
– Господи ! Світ мені замакітрився. Нащо я їх народила?!.. А Максим же всіх трьох однаково любив… Думав, що на старість пожаліють. А воно…
Трохи заспокоївшись, Ганна взяла до рук фотографії своїх дітей, які були ще зовсім малими. Довго їх розглядала. Враз чомусь струсило, сиділа мов на голках. Нестерпний біль проник їй в груди, стиснув серце й вона прошепотіла: «При живих дітях я залишилася сиротою. Лишилася, мов відрізана скибка від хлібини». Після цих слів бабці стало страшно самій, а куди подінешся ?
Стрімко минув рік, як швидкі коні. Ганна вже й обід відбула по чоловікові. А синів все не було. Часто виходила вона на край села, ставала неподалік автобусної зупинки і зустрічала зажуреним поглядом чужих дітей. А їй все думалося, що то Іван, Степан та Федір приїхали на гостину. Ось зараз підійдуть до неї та й скажуть: «Пробачте нас, мамо, що довго не приїздили…»
Одного разу навіть сама вирішила поїхати та відшукати синів. Материнське серце насторожували різні думки: «Чи живі вони ? Чи здорові?».
«Якби живі були, хіба б не приїхали?» – часто запитувала сама в себе. Проте поїхати не змогла. Тяжка хвороба серця підірвала в неї здоров’я, відібрала останні сили. Незабаром померла Ганна, сидячи в хаті біля вікна, у вічному чеканні своїх дітей…
… З того часу промайнуло десять літ. Троє братів зібралися разом та вирішили провідати стареньку матір. Їхати в село їх горе заставило. З роботи скоротили… Картоплі та м’яса захотілося взяти.
Сонце пекло нестерпно. Автобус був переповнений пасажирами. Вільних місць не було. Кожен їхав на гостину до своїх батьків. Відкривши зверху люк та вдихнувши на повні груди свіжого повітря, брати відчули, як утома поволі тягне донизу важкі повіки. Та дрімати ніколи – за кілька хвилин і їхня зупинка. Ще здалеку побачили рідну батьківську хату, на причілку якої стояла в глибокій задумі одна-єдина вишня «лутівка». З раннього дитинства вони любили смакувати цими солодкими вишнями.
«А може, коли мама нас зустріне, дістане з погреба холодний вишневий компот та варення, щоб подолати спрагу? – подумав середульший син Степан. – Наварить вареників з вишнями…».
Вирішили не їхати до зупинки, підійшли до водія:
– Зупиніть, будь ласка, нам он біля тієї хатини, – показав у бік рукою найменший син Федір. – Розумієте, не були вже тут багато літ.
Водій зиркнув на трьох гарно вдягнених чоловіків. Чемне прохання, мабуть, йому сподобалось і він загальмував автобуса та відчинив двері.
Іван, Степан, та Федір неспішно вийшли з автобуса, знову поглянули на хату. Їхні серця відразу збентежило відчуття провини, що довго не були. Тривога наростала все дужче і дужче, коли ближче підходили до хвіртки: чи жива їх мама ? Ступивши ще кілька кроків, брати зупинились.
– Що це ? – вигукнув старший син Іван, – стежка геть уся заросла споришем… А де ж мама ? Чому не виходить нас зустрічати ?!
Всі троє стояли розгублені перед хвірткою. А коли її прочинили, то побачили у дворі високі бур’яни та американські клени.
Із сусіднього двору вийшла на вулицю згорблена бабуся. Побачивши людей, підійшла до них ближче…
– Ви, хлопці, мабуть, до Ганни приїхали… Е-е, нема вже моєї сусідоньки, царство їй небесне, давно вже нема, – зашамкотіла беззубим ротом. – А хто ви їй будете ?
– Сини. Хіба ви нас не впізнали ?…
Баба, примруживши очі, довго дивилась на чоловіків, старалась котрогось з них упізнати. Тільки в найстаршого біля очей вона помітила зморшки та на скронях посрібліле волосся.
– Це ж скільки років тобі, чоловіче ?
– П’ятдесят минуло.
Баба невесело кивнула головою.
– П’ятдесят… Ні, не впізнала. Ганниних синів я бачила, ще як вони вчилися в технікумі та приїздили по вихідних днях додому по продукти. Після того не бачила. Це коли було…
Після цих слів баба деякий час мовчала. А потім, ніби щось пригадавши, додала:
– Оце на Маковія буде якраз десять років, як ми поховали вашу матір. Тяжко мені без неї. Золотої вдачі була людина.
У синів тугий щем підкотився до горла, в очах затуманилося. Тепер ось і мами вже не стало…
Сусідка важко зітхнула, полізла рукою до кишені і дістала ключ від хатніх дверей, простягла його старшому сину Івану.
– Ну що ж, приймайте свою спадщину, діти. Востаннє, коли я провідувала Ганну, застала її в жалобі. А тут і ви не приїздили. У житті, видно, по-всякому буває…
І її невеличка, худенька, згорблена постать віддалялась все далі і далі від них. Старенька дошкандибала до свого подвір’я, приклала руку до серця й з гіркотою подумала: «Може, Бог простить їм гріх тяжкий, хоч і не навмисний…»
Сини ще довго стояли посеред двору і не знали, як зарадити своїй біді. Стояли і роздивлялися: навкруги під височенькими кленами в холодку виблискували від сонячного проміння на травах роси. І тоді найменший син Федір пригадав, як колись в дитинстві в нього заболіли ноги, важко було ступати. Мама порадила: «Встань рано-вранці, босими ногами походи до схід сонця по росяних травах…»
Ті роси йому здалися теплими, як мамині долоні й болі невдовзі минули.
Федір нагнувся ближче до запашних трав, легенько рукою торкнувся рос та відразу відчув їх нестерпний холод.
Ці роси були прозорими, як чиста джерельна вода і як чиїсь сльози. А, може, то зовсім були не роси?… Виплакані сльози матері стали тепер такими холодними…
Сини підійшли ближче до порогу хати, яка так багато літ всіх їх зігрівала батьківським теплом, а сьогодні від неї повіяло просто холодом.
Із-за хмаринки виглянуло яскраве сонечко і його лагідні промінці крізь гілля кучерявих кленів заглянули до вікон хати, наче в ній засвітився вогник. А братам здалося, що старенька мама десь затрималася і вже повертається додому…
Кожен з них торкнувся хатніх дверей і усвідомив, що назавжди втратили усе святе і найдорожче – своїх батьків…
Хата тепер дихала пусткою… З гіркотою і печаллю сини дивилися на осиротілі хату, подвір’я, город.
Іван, Степан та Федір попрямували на цвинтар. Врешті-решт відшукали могили батька та матері. Стояли тут, мов занімілі… Каялись подумки, але було вже запізно.
… Усім хотілося єдиного, щоб батьки їх простили…
