Калинонька

Калинонька

Казка
У густому старому лісі росла собі невеличка калина. Її подругами були береза та сосна, які стояли поруч. Коли навесні калина розквітала, а взимку одягала червоне намисто, вони не могли намилуватися її вродою. Часом говорили:
– Дай і нам по одній намистині. Може й ми тоді станемо красивішими.
Калина посміхалася і щедро роздаровувала свої прикраси усім лісовим мешканцям.
А ще жив у цьому ж лісі великий чорний жук. Не любив він, як щось десь цвіте, зеленіє. Все на своєму шляху знищував. Якось одного разу помітив жук, що розцвіла калина, підійнявши свої віти до сонця. Чув, як вітерець перешіптувався з нею, як пташки веселили піснями, як над квітами гули бджоли.
І взяла жука велика заздрість. Вирішив він знищити красуню-калиноньку. Одного разу вночі, коли всі її друзі спали, жук підкрався і перегриз своїми страшними зубами коріння. Застогнала красуня, опускаючи до землі віти, які вже так і не змогла підняти.
Перестали над нею гудіти бджоли, співати птахи, а сонечко заховалося за хмаринку. В лісі стало темно та лячно. Дуже радів тому жук.
Почув про ту біду вітерець. Розігнав він хмарини на небі, розбудив сосну та березу. Але ніяк не могли вони збагнути, що сталося, та як врятувати їм подругу.
А калина все нижче й нижче опускала до землі віти. Та все просила пити.
– Не помирай, сестрице! – благав її вітерець. – Тут недалеко є річка, я перенесу тебе до неї.
Так і зробив. Нахилилася калина, напилася води і знову розправила свої листочки. Ще милішими стали її квіти. Тут же на березі глибоко-глибоко й пустила нове коріння. Тільки частенько згадувала березу і сосну. Та вітерець кожного дня вітав її та розповідав про них.
Якось навесні один чоловік помітив той красивий кущик. Сподобався він йому. Відкопав тоді чоловік невеличкий пагінець калини і посадив у себе на городі. Потому й стала рости калинонька біля багатьох людських осель.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *