Нестор Кизенко. Пейзаж з річкою.

КАРТИНИ НА ЗАМОВЛЕННЯ

Напередодні Дня художника мимоволі в пам`яті моїй виникає образ Нестора Митрофановича Кизенка – художника, котрий, як ніхто, в своїх творчих роботах, в художніх полотнах змалював красу нашого краю, його велич і багатогранність. Сотні пейзажів Нестора Митрофановича прикрашають наші домівки, різні виставки, музеї як у нашому районі, так і за його межами.
Та зараз я хочу сказати, що Нестір Кизенко мав вдачу філософа і краєзнавця. Він по-особливому сприймав не тільки красу природи, а й людину, з її особливим внутрішнім світоглядом, з її почуттями й турботами, про що яскраво свідчать портрети й автопортрети, ним написані.
Кизенка завжди, по-філософськи глибоко, цікавили стосунки між людьми: в сім`ї, серед друзів, колег по пензлю; він глибоко аналізував стосунки з керівниками в районі, з нашими відомими земляками. Його оцінки ставлення людей одне до одного були лаконічними, ємкими, точними. Він помічав у людях те, що, як для мене, не сприймалося. Та почувши думку Нестора Митрофановича, я сприймав її повною мірою.
На підтвердження сказаного хочу звернути увагу читачів до двох картин Кизенка. Перша з них – «Попаш». Ми часто згадуємо цей «літописний град», що розміщався на правому березі Сули. У свій час було замовлення кільком художникам району на картини історико-краєзнавчого характеру на тему Попаша. Вдалося написати таку картину тільки Нестору Митрофановичу. Подивіться, яким він уявляв Попаш. У моїй уяві він був іншим. Але моя уява поступається уяві Кизенка, втіленій у цій картині. І сьогодні я волію бачити Попаш таким, як зобразив його художник.
А ось друга картина на замовлення. Вона розміщена в кабінеті голови райдержадміністрації. Коли велися перемовини по замовленню картини, то наголошувалося: полотно має бути візитівкою нашого краю. В того, хто побачить цю картину, має виникнути зацікавленість до нашого району, бажання дізнатися більше.
Вперше побачивши цю картину, я задав Кизенку питання: а до чого тут Недригайлівщина? Ромен, що блищить золотоверхими куполами на сонці, Тарас Шевченко, який побував на Іллінському ярмарку, Сула біля Пустовійтівки, скіфські кургани – «Розрита могила», Калнишевський і відгомін долі українського козацтва і України, як держави. А де ж ми?
І тут я почув мудрі слова Нестора Митрофановича, що губернії, повіти, волості, області, райони, сільські ради змінюють свої межі, а край залишається вічним і проходить через будь-які державні утворення, адміністративно-терито¬ріальні реформи тощо. Це наш Посульський край. У всі віки, від далекої минувшини й до кінця днів.
А Тарас Шевченко, його творчість, його думи… Ось уже близько двохсот років – це не тільки пам`ятники в Ромнах чи Недригайлові, це світогляд посулян, це ментальність наших душ, це наша ідеологія, наш меч і щит. Це те, що вирізняє нас серед інших і єднає з Наддніпрянщиною. У Дніпро тече вода Сули, до Канева линуть наші думи.
Писати такі картини на замовлення і не бути народним філософом і краєзнавцемм – просто неможливо. Так, Кизенко не був схожим на Платона чи Канта. В ньому було щось від Сковороди і Конфуція.
Та навіщо я заводжуся, марную слова і папір! Зрячий бачить сам, а сліпого і впертого не варто переконувати.
Напередодні Дня художника я віддаю шану Нестору Митрофановичу Кизенку, чия спадщина збагатила наш край, кожного з нас, чиє життя стало добрим прикладом служіння своєму народу, своїй землі, своєму краю.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *