«ЦЮ МУЗИКУ ТРЕБА СЛУХАТИ СТОЯЧИ»
Так Борис Антоненко-Давидович сказав про «Запорозький марш», який уперше прозвучав для широкого загалу у виконанні Євгена Олександровича Адамцевича 50років тому — в 1969-у на концерті кобзарів і лірників у Київському оперному театрі імені Тараса Шевченка.
Річницю цієї дати, а також 115-ліття від дня народження роменського кобзаря, котрий і доніс до нас мелодію XVII століття, вшанували в мистецькій вітальні «Клич нації» Роменського краєзнавчого музею. Начальник відділу культури міськвиконкому Тетяна Баляба, привітавши присутніх, відзначила, що громада гідно вшанувала ці дати. Так, за ініціативи викладача дитячої музичної школи, члена громадської ради при міськвиконкомі Володимира Тітенка 15 учнів навчаються мистецтву гри на бандурі в ДМШ коштом міського бюджету. Це перший подібний приклад в області, яким пишається вся Сумщина. Стародавнє мистецтво володіння цим автентичним інструментом продемонстрували юні бандуристки Юлія Багмет і Юлія Косенко.
Наукові співробітники музею повідали про те, що на концерті в 1969-у автор тричі повторив твір на вимогу приголомшеної публіки, порушивши домовленість виконувати не більше двох пісень. Та ніхто не дорікнув йому. Серед 1800 глядачів тоді опинився і головний диригент Державного оркестру народних інструментів Української РСР Віктор Гуцал. Того ж року він написав партитуру «Запорозького маршу», а наступного композиція увійшла до репертуару оркестру. Вперше на екрані вона прозвучала в культовому українському фільмі «Пропала грамота». Та вже 1974-го після виконання в Большому театрі у Москві нею зацікавилося партійне керівництво. Комуністи ретельно звіряли ноти з піснями січових стрільців. І хоча нічого не виявили, марш все одно перестав звучати по радіо. Плівку розмагнітили. В.Гуцал змушений був зали¬шити посаду й перейти до іншого колективу. Твір зник до 1984-го…
Від 1990-х «Запорозький марш» традиційно лунає під час відправлення рекрутів до війська, замінивши «Прощання слов’янки». Сьогодні цю музику можна назвати ще одним гімном України. Побутує навіть легенда, що її написав Бетховен на замовлення гетьмана Розумовського.
Цікаво, що фільм «Пропала грамота» пов’язаний із нашим містом не лише «Запорозьким маршем». Художником кінокартини був наш земляк, друг Сер¬гія Параджанова Михайло Раковський, про якого розповів краєзнавець Ярослав Стрипко.
Про перше знайомство з творчістю відомого кобзаря згадували Надія Карпенко і Михайло Полуян.
— Мої спогади про зустрічі з Адамцевичем пов’язані з дитинством, — розповіла Надія Йосипівна. — Ми з батьком Йосипом Дудкою часто переправлялися човном через Сулу, вибираючись на ярмарки в Курмани чи Коровинці. Саме там він і грав. Народ збирався навколо. Це було захоплююче дійство. Пригадується, колись Йосип Михайлович кинув йому три карбованці в шапочку. Так потім за нами довго йшов якийсь чоловічок, стежив, куди ми підемо далі. Мені дуже пощастило стати свідком того пам’ятного концерту бандуристів, коли навчалася в Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка. Це було потужне, вражаюче видовище.
Михайла Полуяна пов’язує з Євгеном Олександровичем дружба, що дивним чином склалася між юнаком і старцем.
— Я народився в самому осерді Роменського ярмарку, – поділився він спогадами. – Наш будинок стояв при в’їзді на базар. І щоразу мене будили не рев волів чи іржання коней — це була своєрідна гармонія, яка не заважала додивлятися сни, — а тоненькі струни, звук яких ледь-ледь пробивався через цей гармидер. Я вже знав, що кобзар на робочому місці, завжди приходив його слухати. Згодом у нас склався і своєрідний симбіоз. Він, хоч і не бачив, та відчував, що хтось поруч. Якось питає: «Ти, хлопче, чого тут стоїш?» Відповідаю: «Та, люблю слухати». Каже: «Добре. Ану подивися, чи грошей уже вдосталь?» «На пляшку вже є», — відповідаю.
Справа в тому, що злиденне село тоді жило за рахунок продажу самогону в Ромнах. Продавали його по 70 копійок, а перекупки — вже по рублю двадцять. Тож я одбирав ті копійки, йшов по горілку. А в нього була пуста зсередини металева ковезка, куди й уміщалася пляшка. Ковтнувши трохи звідти, бандурист працював далі. Добре, коли його виступ закінчувався, скажімо, творами сороміцького характеру. Тоді спочатку питав: «Жінок немає?» А котрась із пред-ставниць прекрасної статі поряд відповідала: «Нема, нема». Тоді й заводив. І не дай Бог після цього продовжував: «Ой, гоп, мої гречаники, колгоспнії начальники. Жидовськая власть ніде промаху не дасть», адже неподалік обов’язково стояв «стукач». Тоді приїжджав задрипаний такий «ГАЗон». Відразу в його кузов летіла кобза, а за нею — і сам Адамцевич. Після цього його не бувало тиждень-два. Потім із синцями повертався з підремонтованою бандурою, підкованою бляхою. І знову все по-старому.
Чесно скажу, що «Запорозького маршу» на базарі в Ромнах я не чув жодного разу.
Свій виступ Михайло Михайлович завершив віршем «Пам’яті кобзаря Євгена Адамцевича»:
Насняться дивні сни мені:
Барвистий ярмарок в Ромні,
Кличуть із сну кобзарські струни,
Вертають у юнацькі дні.
Із небуття прийшли воли,
Що з чуда-торжища ревли.
Ледь чутні в нім кобзарські струни,
Наче магніт, мене тягли.
Простий, та вельми мудрий спів
Впродовж життя за руку вів.
Зберіг душі моїй безсмертя —
Онукам дар цей заповім.
Взяв я і мужність кобзаря.
Ще волі не зійшла зоря,
Співця тріщали ребра й кобзи —
Ласка манкурта й москаля.
Цю частку від святих дарів
Хай внуки сприймуть від дідів,
Щоб гарт козацький відродити,
Нещадно знищить дух рабів.
Та й чудернацькі сняться сни:
Не стало плісняви в Ромні,
Дзвенить в руках у волі кобза,
Час пестить струни золоті.
Денис МЯГКОВИЧ, журналіст