Старик та смерть

Гостювали дочки

Дідові Тольку вже стукнуло сімдесят, але на вид та і до роботи він ще ого-го! Бігає, носиться по двору, як вихор. Тільки що (бачив же) бульби копав, а за хвилину, дивись, в’язку сіна з берега несе, тут собі осьдечки – картоплю свиням товк, як уже за повіткою сокирою цюкає: стовпа на огорожу теше. Худий, аж світиться, зігнутий кочережкою… Поглянеш на нього, і загадка постає: як у такому тілі сила тримається? Такий уже чоловік непосидющий, беручкий до діла вдався.
Його сусід Кирило, чоловік опецькуватий, із товстим, як роздавлена картоплина, носом, днями висиджував під хатою на ослоні, пихкав цигаркою. Крізь дірочку, нарочито проламаною у лісі, потайки наглядав за Толіком, бачив, як той весь день метушився, надривався в роботі, і з неприхованою злорадністю бурмотів: «Іч, гасає, немов хто шило в задницю встромив. Про багатство все дбає. Дочкам будинки вимурував, машини купив, ще й на Дошку пошани у свій час був вознесений. Газети друкували, що Анатолій Гужвенко найбільше в районі виробив умовної оранки, за що й мотоблоком нагородили. Ну виробив, ну одержав, а чи ти, чоловіче, ласо з’їв, чи путню одежину зносив? Весь час у землі та гноєві бабрався. Я і в роботі не напнувся, бо сторожував, а вже горілки відрами перепив, з кращими молодицями села шури-мури крутив. Як згадаєш ті походеньки, так відразу так добре всьому тілу робиться, ніби в теплу літню купіль забрів по саму шию. А Толік дурень дурнем. Ну, багатий, ну, будинок як писанка. Дітьми може похвалитися. Зачекай, прийде свято і на мою вулицю. Відригнуться тобі ті статки пекучими болячками». Зронені з ненавистю слова, думки не зникають безслідно. Вони деякий час літають, шугають у повітрі, міцніють, знаходять свого адресата і матеріалізуються. Особливо ж, напевно, б’ють слова, коли вони болючі, жалючі, як кропива. Не обминули, безпощадно вразили думки-стріли і Толіка.
Стояла тепла та ясна осінь. Люди поспішали впорати городи, бо в жовтні погода нестійка, зрадлива. Тут тобі світить сонечко, а на вечір небо насупилось, ніби теща на зятя-нелюба, і густо посіяло мрякою. Ранком прокинулись люди і бачать диво-дивне. Маленькі крапельки-бурульки на гінких бур’янах сяють самоцвітами, посохла травиця взялася сивим смушком. Це так перший морозець жартує. Настрахане заморозками, старалося вихопити буряк із землі і Толікове сімейство. Жінка підкопувала та очищала корені, а він носив у погріб. Завдаючи на плечі великий кубинський лантух, чоловік дико зойкнув, схопився рукою за живіт, згарячу ще ступив кілька кроків і сторчма повалився на землю. До хати завела його дружина, вже тримаючи під руку. Розстелила диван, підбила подушки, поривалась «швидку» викликати, та Толік владно зупинив її затію:
– Обійдемось без сопливих дохторів. Травички поп’ю. Вірку покличте, нехай замовить хвороби, словом пошепче. А лікарня що? Пішов на ліки – пропав навіки. А мені вмирати не можна, бо ж думаю весною веранду розширити, трактора прикупити.
До хворої людини, вже так заведено, всі ставляться чуло, привітно, як до дитини, виконуються без зволікання всі її забаганки. Але Только не вередував, не просив нічого, а вже Оксеня сама розсипалася перед ним запрошеннями:
– Може, Толю, холодчику із свіжою гусятиною покуштуєш? – кутаючи ноги в ковдру, просила жінка. – Та й ковбаска домашня в коморі на жаровні стоїть. Внести? Я побігла.
За хвилину кружальця ковбаси вже шкварчали на скороводі, наповнюючи кімнату таким густим, апетитним ароматом, що, коли у хаті були гості, то їм би коштувало великих зусиль, щоб стримати слину в роті.
Тремтячими руками Только взяв кавалок ковбаси, вкинув у рота, довгенько ковиляв зарослими щетиною щелепами, до кінця не розжувавши їжу, безапетитно проковтнув її і відсунув тарілку.
– Не йде щось, застряє в горлі кісткою. Ось відлежусь часок, другий – і по-справжньому приймусь за трапезу, та так, що ви й не наситите, – і посміхнувся, як раніше, коли був у доброму гуморі і навкруги сипав жартами та примовками, як горохом об стіну.
Але здоров’я не добавлялося. З кожним днем воно витікало й витікало із обезсиленого, вимореного непосильною працею тіла, як вода з драної бочки. Лице змарніло, зжовкло. Ноги, худі ще й до початку хвороби, зараз виглядали з-під ковдри кривими латами… «Хоч до огорожі прибивай», – глянувши на них, подумав Толік. А були ж колись міцні, жилаві, саме ними він вправно голи забивав, після влучного м’яча над стадіоном такий шум-гам здіймався, що аж у сусідні села було чуть. Того дня, пам’ятає, грали з городянами, «закотили» у їхні ворота чотирі м’ячі, три з них вкинув Толік. Обійми, привітання від односельців посипались градом. Зморений, відсапуючись та обтрушуючись, врозвалку побрів до криниці змити порох із тіла та освіжитись. Як враз – дівчина. Світловолоса, чиста, горда вийшла, ніби мавка, із сивого туману.
І кофта, і спідниця доладно облягали її рівний стан, а очі великі, ясні, випромінювали жагу незвіданого почуття.
– Хлюпни дядькові свіжачку, – простягнув Анатолій по-чоловічому красиві, міцні долоні, глянув пильно, гостро, ніби об камінь кресалом черкнув.
– Ой-ой-ой! Які ж бо ми! Всього на п’ять років старший, так уже і дядько, – і з розмаху бурхнула відро води на пружну, мускулисту статуру. Дрібно, дзвінко розсипала сміх по леваді.
– Ах ти ж, бешкетнице! – від холодної води хлопець зіщулився, дрижаки мурахами побігли по тілу. Звично потягнувся обняти дівчину, та вона ніби кізочка з горба, спритно відскочила, увернулася:
– З довгими руками ідіть краще на вгород з тичок квасолю рвати. До того ж, вам і племінницю обнімать негоже.
Дівчина удавано сердилась, але ж вид, голос видавали її. Аж кричали про те, що вона рада цій випадковій зустрічі, а Толік так був на сьомому небі.
Десь через півроку, щоб не відкладати справу в довгий ящик, вони й побралися. Кажуть, любов між молодими тримається тільки до першої постелі. У Толіка та Оксені навпаки (все не так, як у людей), кохання з дня у день розгоралося все з більшою силою, як сухі дубові дрова. Навіть домашній роботі заважало. Клепає, бувало, Толік косу під крислатою яблунею, виспівує молоток по стальному лезові. Раптом пісня обривається. Толік сидить, дивиться у безмежний простір, блаженно, по дитячому посміхається.
– Що з тобою? – підходить до нього дружина, боязко дивлячись на чоловіка.
– Привиділось, – каже, – наше весілля з тобою. Друзі, рідні посміхаються, вітають та здоровлять. А мені здається, що весільні гості тебе у мене хочуть викрасти, і понині не віриться, що горда, неприступна Оксеня, за якою по п’ятах гасало півсела хлопців, добиваючись не то що кохання, а хоча б незначної уваги – моя.
– Твоя, твоя, – горнулася Оксеня до Толіка, а на душі враз ставало тепло та просторо. – То ревнощі в тобі збунтувалися. То нічого, бо без них справжньої любові не існує. Ну, вже, любовничок, інструмент доклепуй, бо завтра рано на луг.
А то, буває, сіно громадять. Духм’яне, терпке неслухняно костричиться в різні боки, не бажає влягатися в копицю. Жінка знизу оберемки сіна подає, Толік розрівнює, втоптує. Раптом ні з того, ні з сього Оксеня напористо-вимогливо гукає:
– Злазь на землю, щось скажу.
– Та вже довершу, тоді заразом і спущуся.
– Злазь. кажу, діло є, – ще більш настирливо добивається.
Спустився Толік, розгублено на всі боки роззирається:
– Ну, чого?
– А ось чого! – Оксеня в несамовитому пориві обнімає чоловіка, притискує до себе, гучно (аж виляски пішли) цілує в уста. – Люблю дуже-дуже. І нумо борюшкатися в пахучій траві, радісні, збуджені, пересипаючи поцілунки вереском, сміхом. Яку ж то велику силу тримає в собі справжнє кохання!
Як земля після надокучливого зимового сну виглядає сонечка, так Только очікував приїзду дочок. Про сімейне горе жінка сповістила телеграмою, у якій сумним акордом звучало: «…дітки, батько заболів, і, мабуть, по-справжньому. Мабуть, уже і не викарабкається». Ті, ошелешені та налякані такою сумною звісткою, примчали навдивовижу швидко.
Анатолій, напівлежачи, пошкріб старенькою електробритвою блідо-жовті скроні, поснідав двома апельсинами (аби не хвороба, то і не покуштував би цього заморського фрукту), як біля двору загуркотів автомобіль. Почувся шум, гармидер. Двері в передню кімнату були прочинені, і він не тільки чув, а й краєм ока бачив, як дочки, важко відсапуючись, втягували в хату валізи, картонні коробки. Заходилися їх розпаковувати, викладати гостинці. Онука, побавившись із цуценям, побігла в садок, через вікно Анатолій чув її заливистий сміх.
Дочки відразу ж кинулись до батькової кімнати, та мати їх рішуче зупинила:
– До тата доки що не заходьте, бо його цілу ніч тіпало. Зараз спить, мов після маківки.
– Добре, нехай відпочиває, – скрипучим, схоже, прокуреним, чи то пропитим голосом мовила старша Катька. – Ну, а як він там, що врач прогнозує, скільки протягне?
– Та що кажеш? – Оксеня болісно скривилася, обняла дочку, схилила на груди маленьку сиву голівку. – По всьому видно, залишитеся ви сиротами, а я – вдовою. Сум та страх огортає, як згадаю, що доживатиму віку без свого рідненького. Хоч і гризлись, бувало, але – то здуру. Без нього, дітки, і вас би не було, і порядку в дворі та в хаті.
– Мамо, не побивайтесь так, годі! Краще слухайте сюди, – вольовим голосом мовила менша Ольга. – Знаєте, що я придумала? Нічого вам тут у глушині сидіти, збирайтесь до мене. Як батька поховаємо, хату заведемо в продаж, бо Сашко, мій синок, а ваш внук, надумав женитися. Виручених грошей на весілля хватить з лихвою.
– А чого це ти, Ольго, тут розпорядкувалася, – Катька аж рота розкрила від почутого. – А як же я? Я що, нерідна дочка батькові, чи в золоті купаюся? Я теж хочу частину від проданого.
– Не стрибай, як жаба на купину, – Ольга зиркнула на сестру суворо, гнівно, ніби вогнем опекла, – нам, головне, дочекатися, поки батько повіки склепить, а тоді заживемо на всю губу. У нього, достеменно знаю, в банках грошви повно. Повідаю тобі, як на духу, 50 тисяч лежить в «капусті». Катерина від подиву аж очі розкрила, та враз і збайдужіла:
– Ті гроші, як журавель в небі: бачиш, а не впіймаєш. Хата – то вже живий капіталець. А ти добренька, ще й матір догодувати берешся. Чи не думаєш доглянути як Петра, чоловіка?
Ольга враз побуряковіла, потім зблідла, бо здогадалася, куди хилить рідна сестриця, та все ж не в силах стримату гніву, скрикнула:
– А як, як? Ну, кажи!
– А так, що чоловік голодний та холодний гнив під грязною ковдрою, а ти з коханцями вигарцьовувала, як Омелькова лошиця.
Такі приниження, насмішки з боку рідної сестри Ольга стерпіти не могла. Розчервоніла, з налитими страшним гнівом очима, посунула на неї, як бульдозер на ветху хату. Навідмаш важкою, ніби праник, рукою хряснула «родственную» по переляканому виду. Катька, хоч і на вид була худа, зіщулена, як курка під дощем, на ногах утрималась і, як кажуть міліціянти, спробувала чинити опір. Маленькими кулачками товкла рідну сестру, а нині найзапеклішого ворога, в обличчя, старалася вхопити за волосся. Зла, з піною на губах, норовилась вкусити за вухо. Але вагові категорії були далеко не рівні. І вже коли Ольга завалила сестру на піл, почала широкими ручищами стискати горло, Катька несамовито закричала:
– Рятуйте, вбивають!
Зачувши гармидер, в хату вскочила мати, кинулась їх розтягувати в різні боки.
– Та чи ви показилися? Соромилися б батька при смерті.
Згадка про смерть трішки отверезила жінок, подіяла, як холодний душ. Важко відсапуючись, із залишками гніву в очах, вони осмикували позадираний вгору одяг, причісували розтріпане волосся. Розмова почала поступово переходити в інше, практичне русло. Гомоніли про господарські справи, хто одружився або пішов за вічну межу. Дочки справлялися, почім молоко, м’ясо.
Толік крізь прочинені двері чув і бачив тяжбу своїх дочок. Невимовна біль та жаль пронизували все його тіло. Відчуття самотності, відчаю колючою сніговою віхолою холонило душу.
Та життя, як і природа, зіткане з темних і світлих кольорів, і яких з них випадає більше на людському шляху, саме від нас самих і залежить. У причілкове вікно враз ніби сонечко заглянуло, теплом, свіжістю повіяло. Крізь шибку юне личко просіяло, а далі дівча по-весняному дзвінким, як у синички, голосом, проспівало:
– Дідусю, я вам сливок-угорок принесла, в садку нарвала, – підняла поперед себе полумисок з темно-синіми, покритими легким туманцем плодами.
– Заходь, Даринко, до хати, нумо, хутчій. – Анатолій зрадів дитині, як жнивар погожій днині. Не вдалася в матір онука, більше схожа на Оксеню, його дружину. Такі ж очі бездонно-глибокі, волошкові, і говірка тиха, неспішна. Та основне – душею та серцем добра, хоч до рани прикладай. Не те що тварини, а рослини, було, не дасть в обиду. Вивели їх якось усім класом пшеницю полоть, дітки із завзяттям виривають гінкі розлогі бур’яни, а Дарина стоїть, ніяковіє. «Чого ти, Даринко, не полеш? – запитує вчителька. – «Жалько волошки рвати, вони такі красиві, голубі, як небо». Подивлась вчителька, здвигнула плечима, і не грубо, а делікатно пояснила:
– Волошки квітнуть лише до першої осінньої негоди, а потім зів’януть, висохнуть і згниють під снігом. Скосять і пшеницю. Зерна люди зберуть, хліба, пирогів напечуть. Будуть цілий рік споживати та дякувати Богові! Ні за бур’янами, ні за хлібом вболівати не треба. Щоб нове виросло, старе повинно загинути. Така діалектика природи, такі закони земного буття.
Отак, як траві польовій, повелося і Толікові. Вишумовували, вигравали в його тілі і краса, і сила, і вміння. Ось ці висохлі, вижовклі за декілька місяців хвороби руки вміли однаково добре каміння вергати, яму копать, і найтоншу роботу виконать: годинник відремонтувати, ятір виплести. А на сьогодні вже не вистачає сил і штани до пояса підтягнуть.
Ніщо так не гнітить людину, як відчуття своєї немочі, безпорадності. Коли бачиш, що для всіх стаєш обузою, незручним, непотрібним, що тебе обминають, як пеньок на лісовій дорозі, то й життя не миле.
Рідні ніби-то й догоджають у всьому, стараються бути лагідними, привітними, але ж час від часу і видають свою неласку. То грубим окриком: «Не розкривайтесь, тату, бо руки повідрубую», то нетактовним докором: «Бачите, які ви? Питала, чи хочеться «по-малінькому» в туалет. А Ви – ні,ні! А тепер річка потекла… Під ліжком хоч рибу розводь».
Невеселі думки враз розвіялись-розійшлися по кутках хати, коли поріг переступила Даринка. Присіла біля діда, мисочку на коліна поставила, заходилася із слив кісточки вибирати, по одній подавати дідусеві.
– Їжте, хоч і не хочеться. Треба ж чимось хворобу налякати. Я і гльоду нарвала, чайку вам заварю. він, читала, серце добре виздоровлює, – по дорослому розсудливо сокоріла дівчина.
– Спасибі, – плямкав беззубим ротом Анатолій. Від таких запрошень не можна відмовитись.
Його нудило і від найвишуканіших страв, та декілька сливок із легкої руки онуки він проковтнув. Спершу щоб догодити, а потім уже і насправді розохотився до їжі.
– От бачите, і апетит розгорівся, – раділа онука. – Почали їсти, значить, на поправку підете. – Та враз спохмурніла, задумалась. – А чого, дідусю, добрі люди вмирають найпершими, а палії, крадії, скупердяї, брехуни, одним словом, ті, що творять зло, живуть довго, та ще й у достатку, надуманому щастю?
– Правдолюбів, милостивих, щедрих, Бог забирає до себе рано тому, що вони вже вдосконалились, досягли довершеності, а іншим дає час на виправлення. Це схоже на те, як господар збирає на грядці помідори. Спершу кладе в корзину червоні, а через декілька днів приходить і бачить, що жовтенькі вже теж почервоніли, підбирає їх. І так до пізньої осені.
– Розумом я відчуваю, але серцем – ні. – Даринка підсунулась ближче до дідуся, обняла любенько, пригорнулась. – Недобре, боляче, коли розлучаються рідні. Я хочу, щоб і ви, дідусю, і всі, всі жили сьогодні, через роки, у всі віки, щоб на моєму весіллі чарочку випили.
– Е-е-е, дитино, так не буває. От, дивись, висіваємо ми навесні зерно в землю. У життєдайному лоні воно напивається водички, набубнявіє і нарешті вистрілює тендітним зеленим росточком. На перший погляд, ніби гине зернина, а насправді з неї виростає 5-6 нових колосків. Зі жмені збіжжя вродить повний короб, а то й ще більше. Отож, всяка істота вмирає для того, щоб дати життя іншим. Бачила, як кленовий листочок падає восени з дерева? Відірвавшись від гілки, ще довгенько кружляє в повітрі, все здіймається вгору до сонця, до світла, де верховіття, де зріс. Хоче хоч трішки, хоч якусь хвилинку-другу побути біля родовідної гілочки-матері. Але земля немилостиво притягує до себе, де листочок скрутиться в трубочку, присохне і стане земним прахом.
Як швидко, несподівано приїхали дочки, так і хату покинули. Анатолій усі дні лежав із закритими очима, болів гострих, ядучих, як вперше, не відчував, бо тіло зморилось і стало аж ніби якимось чужим, неслухняним. Смерті Толік не боявся, бо знав, що її не обминути, як виритої ями посеред дороги. Але ж колдобину можна об’їхати, хоч і далеченько, а від смерті-капосниці і в самий далекий куток на печі не сховаєшся. Без бажання чекав її з дня на день. В Толіковій уяві вона поставала беззубою старушенцією з косою, як малювали її невдахи-художники, а прийшла у вигляді матері. Ще молодої, вродливої, з довгою хвилястою косою. Красива, гожа. Привиділось, що вони гостюють у хрещеної матері. Проста сільська хата, на стінах рушники, глинобитна долівка заслана явором, на столі парують пироги з маком та калиною, приємно лоскоче ніс гусячий холодець. Хрещена радо метушиться, сипле ласкою. Не знає, де посадить, чим попоштувати.
– Сідайте, пригощайтесь, чим Бог дав, – це вона так говорить зі скромності, бо стіл аж вгинається від витребеньок селянської кухні. Толік вже облюбував і місце на лавці ближче до покуття, вже намірився і шмигнути за стіл, перед тим розпустивши ремінець на пузі (щоб більше їстівного влізло) і дати волю апетиту, але мати з жалем і розпукою в голосі вимовила:
– Не припрошуй, Лукерочко, Толіку треба йти.
– Як іти? Скільки приготовлено всього, праці затрачено, – оторопіло дивилася хрещена на маму.
– Не обіжайся, голубко, нам пора.
Толік знітився, болісно скривився, із проникливих ясних очей хлинули сльози.
– Не плач, мій рідненький, – кінчиком хустки мати витирає розрум’янене личко, всовіщає: – Підемо додому. Як у гостях добре, а в своїй хаті краще. Там і пироги пухкіші, і ковбаси смачніші. Всі люди, і маленькі, і дорослі, в гостях не затримуються, в земному житті не тіснять молодих, а повертаються додому. Ходімо ж і ми, доки не смеркло та дороги негодою не розквасило. Он погляньте у віконце, як сонечко повно та ясно грає.
Воно насправді сліпучо-біло заіскрило в горішню шибку, схоже на великий корж, які частенько пекла мати, заколотивши борошна. Сонечко манило-звало Толіка так благально-настирливо, що він підвівся із-за столу і без капельки жалю та щему в серці полишив усе земне і полинув додому, на вічний спочинок.
У труні Анатолій лежав блаженно-спокійний із ледь вловимою посмішкою на обличчі. Ніби розказав веселу оповідку і чекає, як на неї зреагують присутні. Тільки руки, посічені борозенками з рештками чорної землі під нігтями, схрещені на грудях, виглядали неприродно. Вони ніби говорили: як же ми в потойбічному житті нудитимемося без роботи. Багатенько й людей зібралося провести в останню путь небіжчика. Односельці не напірали, як бувало, одне на одного, стояли зі свічками, понуро опустивши голови. Вряди-годи тихенько перемовлялися між собою:
– Не так нажився Толік, як наробився, – удавано-сумно зітхнула Явдоха Кравчиха.
– Нічого, там відпочине на м’яких перинах. По правді жив чоловік, ото ж заслужив райських палат.
– А дочки хоч приїхали?
– А ондечки стоять, – вказала бабуся костуром, багатозначно похитавши головою, – хоч би сплакнули для годиться, а то стоять розфуфирені, та по сторонах зирять, сільських чоловіків видивляються.
– Не нам їх судить, голубко, як говориться в Святім Писанії: кожному по ділах воздасться.
Похоронна процесія сколихнулась і поволеньки попливла вулицею. На ясному небі, де не візьмись, і тут і там хмарки скучкувались. Полоснув теплий тихий дощ. Краплини забарабанили по дахах будинків, гарбузовому огудинню, брудні потоки потекли з горішніх місць у долину. А через декілька хвилин, які раніше, знову зблиснуло сонечко, та й нумо викупувати повні боки в каламутній калюжі. По ній із гиком, сміхом табунцем, як ті лошенята, пробігли хлопчаки, розхлюпуючи навсебіч небесне світило. Музика життя лунко дзвеніла, струмилась аж до неба.
Микола Лаврик.
12 травня 2009р
.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *